Точка неповернення: несподіваний фінал однієї жорсткої розмови за зачиненими дверима
От і все. Камінь упав із душі. Вона виконала останню волю своєї єдиної дорослої подруги. Ні підлий Павло, ні його жадібна дружина ніколи не отримають цей старовинний перстень. Досить із них і великої генеральської квартири, нехай вдавляться цими стінами, в яких зрадили пам’ять батьків. Вийшовши з масивних дверей музею на гамірну вулицю, Ліза раптом зрозуміла, що в усій цій брудній, заплутаній історії їй було нестерпно, до фізичного болю шкода тільки саму себе. Вона знову, вкотре у своєму житті, жорстоко помилилася, прийнявши фальшивку за чисту монету.
«Усе, досить із мене цих ілюзій. Більше ніколи й нікому з чоловіків не віритиму. Моє серце зачинене наглухо. Сім’ю можна створити й інакше. Можна ж просто, коли міцніше стану на ноги, взяти маленьку, нікому не потрібну дитину з дитячого будинку й виховати її в любові, дати їй те, чого не було в мене. І тоді я точно нікому більше не передам у спадок ні своєї негарної, нещасливої зовнішності, ні своєї фатальної невдачливості в житті.
А з цим важливим кроком можна поки не поспішати. Зрештою, мені лише двадцять вісім років, усе життя попереду», — так спокійно й мудро вирішила подорослішала, негарна Ліза дорогою до рідної лікарні, де на неї вже з нетерпінням чекали в палатах старі й хворі люди, завжди готові щиро поділитися будь-якою своєю радістю й тяжким смутком із тією самою доброю медсестрою, яка найкраще у світі вміла робити уколи й слухати чужий біль…
«Ми схильні вірити тим, кого не знаємо, бо вони нас ніколи не обманювали»
Семюел Джонсон
«Дітям, особливо дівчаткам, треба завжди казати, що вони красиві й що всі їх люблять. Якщо в мене буде донька, я завжди казатиму їй, що вона красива, розчісуватиму їй волосся і не залишатиму її саму ні на хвилину»
Мерилін Монро
