Три роки Оксана доглядала діда, але після його смерті рідні вигнали її з дому разом з успадкованою вівчаркою

— Ось яку перевірку дід нам улаштував, Барсику, — шепотіла я, уткнувшись у мокру шерсть. — Усіх перевіряв. А ти знав про це? Знав?

Він дивився на мене єдиним зрячим оком. Ніби всміхався — так мені здалося.

Потім повернувся до корму, принюхався й узявся їсти. Жадібно, з хрускотом. Уперше за дев’ять днів.

Я тримала аркуш обома руками й сміялася крізь сльози. Дощ і далі стукотів по даху, а за десять кілометрів звідси, у моєму домі, рідня пила з моїх кришталевих чарок за спадщину, якої в неї не було.

Уранці я з телефона замовила витяг із реєстру нерухомості. Через двадцять хвилин надійшов файл. Я відкрила його й довго не могла повірити тому, що читала: «Житловий будинок: селище Тополевець, вулиця Горобинова, сім. Правовласниця: Коваль Оксана Василівна. Підстава: дарування. Реєстрацію здійснено 17 березня минулого року».

17 березня. Пригадалися поліклініка й хитро примружені очі Василя Івановича. До нього я й поїхала.

Він живе за парканом від дідової ділянки. Удівець, колишній танкіст, сімдесят вісім років, вуса як у моржа, а від голосу здригаються ворони. Побачивши нас із Барсиком біля хвіртки, він крякнув.

— Таки вигнали. Так і думав. Обоє заходьте, чайник гарячий.

Я дала йому записку. Прочитавши, він зняв окуляри, протер краєм сорочки.

— Ну, Сашко, стратег, — промовив він із повагою. — Усе влаштував по-своєму.

— Василю, ви знали?

— Звісно. Свідком був. У березні він мене за барки схопив: «Васю, поїдеш зі мною? Тільки Оксані ані пари з уст». Подавали ми документи на дарування, у центрі оформлення. Він так і пояснив: «Оксана мене доглядає, а ці шуліки тільки кола нарізають. Будинок — їй. Але решті нехай до останнього здається, що він їхній. Подивлюся, хто з них людина».

— А гроші? Дід написав, що ви знаєте, куди вони пішли.

Василь Іванович хмикнув.

— Знаю. Тільки він звелів, щоб ти сама побачила. З’їздимо пізніше. Зараз важливіші папери, Оксано. Спершу дістанемося до паперів.

На підвіконні задзвонив телефон. Сусід вислухав, поклав слухавку й важко глянув на мене.

— Зойка із сусідньої ділянки. Твої стерв’ятники зранку в гаражі, згрібають усе в контейнер. По мотлох приїде замовлена Андрієм машина, повезе на звалище. Буде о шостій вечора.

У мене всередині все обірвалося. Верхній стелаж. Коробка собачих консервів. Якщо й її викинуть…

— Не встигнуть, — сказав Василь Іванович, підводячись. — Не дамо.

День я провела в нього на кухні, дивлячись крізь щілину в паркані. З гаража дядько Сергійко з Андрієм тягли коробки, старі колеса, дідові інструменти, банки із цвяхами. Біля воріт стояв залізний контейнер, і все летіло туди.

— Геть це все! — розпоряджалася з ґанку тітка Наталія. — Щоб до приїзду покупців було чисто. Скільки погані батько за життя назбирав!

Слідом у контейнер полетіли верстак, рубанки, дідове сідло. На нього він витратив три місяці роботи. Я дивилася й стискала кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні.

Коли стемніло й рідня сіла вечеряти, ми з Василем Івановичем рушили до воріт, де вже вщерть набили контейнер. Він підсадив мене. Перевалившись через залізний край, я опинилася серед зваленого горою дідового життя.

Світла від телефона вистачало, щоб розгледіти іржаві завіси, мішок цементу, поламаний табурет. Між ними знайшлася дідова річ — та сама, яку тітка Наталія не дала мені забрати. Отже, тепер і її викинула. Спадщина. Я сховала знахідку за пазуху. Коробки, коробки.

Нарешті під руку трапилася потрібна: пом’ята картонна коробка з написом «Корм для собак. Яловичина з рисом». Важка. Я зірвала кришку; під верхніми банками виявилася щільно закрита пластикова папка. Поруч лежав товстий заклеєний конверт. Дідовою рукою на ньому було виведено: «Відкрити при всіх».

— Знайшла! — видихнула я пошепки.

На ґанку грюкнули двері.

— Це хто там порпається? — Андрій вийшов із сигаретою.

Ліхтарик у його руці освітив паркан, ворота, потім промінь повернув до мене. Я опустилася на самісіньке дно контейнера, обхопивши коробку. У скронях стукотіло так сильно, що я боялася виказати себе цим стукотом. По гравію наближалися кроки. Залишалося п’ять метрів. Уже три.

З-за рогу паркана долинуло низьке глухе гарчання, від якого холоне потилиця. Барсик. Він вирвався з хвіртки у Василя Івановича й загородив Андрієві шлях до контейнера. Шерсть настовбурчилася, губа оголила зуби, а біле око у світлі ліхтарика засвітилося, як у привида…