Три роки Оксана доглядала діда, але після його смерті рідні вигнали її з дому разом з успадкованою вівчаркою

— Чорт! — Андрій сахнувся назад. — Знову цей шавка! Пішов геть! Забирайся, сліпий!

Не перестаючи гарчати, Барсик повільно ступив уперед. Андрій відступив, зачепився за сходинку, випустив сигарету й кинувся в дім. Двері зачинилися.

— Мамо, цей скажений псих знову тут бігає! — крикнув він уже зсередини. — Завтра шкуродерів викличу, ось присягаюся!

Василь Іванович допоміг мені вибратися. Задоволений Барсик притулився носом до мого коліна.

За знайденими паперами ми просиділи в сусіда на кухні до півночі. На дарчій стояли дідовий і мій підписи. Спершу я не могла згадати, коли встигла підписати її. Потім перед очима постав березневий день і аркуш, який дід простягнув мені.

— Оксано, підпиши. Для пенсії треба. Довіреність.

Тоді я навіть не прочитала, під чим розписуюся. Тепер дивилася на дарчу. Ось чим виявилася та довіреність.

Крім неї, на столі лежали витяг, квитанції про сплату мита й дідовий лист. Конверт із написом «Відкрити при всіх» я залишила заклеєним.

— Правильно, — схвалив Василь Іванович. — Поки рано. Сашко звелів при всіх відкривати — так і зробимо.

Нас із Барсиком він улаштував у літній кухні. Там знайшлися піч і розкладачка; з невеликого вікна було видно дідове подвір’я.

— Сиди тут, спостерігай, — сказав Василь Іванович.

Цього хотів дід. Я дивилася два тижні.

На третій день біля воріт зупинився новий чорний BMW. Андрій вибрався з нього в темних окулярах — сонця тим часом не бачили з початку жовтня. Обійшов покупку, провів долонею по капоту й покликав матір:

— Мамо, заціни звіра! Під спадщину взяв. У банку навіть довідок не знадобилося: показав копію заповіту — ще трохи, цілуватися б полізли!

Тітка Наталія ахнула, вискочивши на ґанок, і відразу заходилася фотографуватися біля машини. За годину знімок уже красувався на її сторінці: «Синочок купив машину мрії. Дідусь би пишався».

Пишався б. Онуком, який за три роки так і не почав допомагати його доглядати, хоча на щорічні дні народження приїжджав разом з усіма.

На п’ятий день на подвір’я з’явилися четверо робітників із бензопилкою й кувалдами. Тітка Наталія в пуховику розпоряджалася, стоячи посеред ділянки:

— Прибрати все. Сарай знести, майстерню теж. Ці яблуні спиляти: за ними нічого не видно. Покупцям газон потрібен.

Яблунь було п’ять. Дід посадив їх у рік мого народження, кожному онукові по дереву. З моєї він щоосені вибирав найчервоніші яблука й віддавав мені: Оксанині.

Тепер за вікном верещала пилка. Моя яблуня повалилася, ламаючи гілки об паркан. Василь Іванович курив поруч зі мною й мовчав; на щоці в нього сіпався м’яз.

— Потерпи, Оксано, — глухо промовив він. — Ще зовсім трохи лишилося.

На майстерню пішло два дні. Там дід шив збрую; шкіра, дьоготь і тютюн пахли мені дитинством. Я сиділа на верстаку, гойдала ногами у валянках і дивилася, як він працює. Тепер дошки скидали в спільну купу. Обвалився дах.

Тітка Наталія заплескала в долоні.

На сьомий день вона помітила мене за парканом, коли я виводила Барсика погуляти. Зупинилася, взявшись у боки.

— О, кого бачу! Приживалка все ще тут. Чого тиняєшся? Видивляєшся, що ще можна урвати?

— Мене поселив у себе Василь Іванович, — спокійно відповіла я.

— У Василя? — вона розреготалася. — Уже нового діда підшукала! Молодець, Оксано, спритно працюєш, професійна доглядальниця. Від старого до старого, а там, дивись, і квартирка перепаде.

— Наталіє, закрий рота! — гаркнув Василь Іванович із ґанку; ворони зірвалися з найближчої берези.

— Не встрявай, старий пню! І собаку свого на ланцюг посади. Андрійко сказав, він на нього кидався. Заяву на тебе напишу, шкуродерів покличу! Хай забирають скаженого.

Порожньою погрозою це не виявилося. Уже наступного дня біля сусідської хвіртки стояв фургон із написом «Служба відлову тварин». Із нього вийшли двоє в комбінезонах, із сіткою та жердиною.

— Скарга надійшла, — пояснив старший. — Бездомний скажений собака вулицею гасає, на людей кидається.

Я принесла ветеринарний паспорт Барсика. Щеплення були всі, останнє — вересневе, на нього ще дід сам його возив. Був і мікрочип. Власником у паспорті значився Коваль Олександр Григорович; тепер за заповітом господинею стала я.

А «скажений» лежав біля моїх колін, поклавши морду на лапи, і сонно кліпав єдиним зрячим оком…