У 53 роки він залишився сам біля РАЦСу, але випадкова зустріч з іншою покинутою нареченою змінила весь день

Мирон сидів у залі відділу реєстрації, відчуваючи, як парадний костюм, куплений багато років тому на чужий ювілей, тисне в плечах і загрожує розійтися на животі при кожному глибокому вдиху. Телефон мовчав. Спершу він дивився на двері. Потім на годинник. Потім знову на двері — вже без надії, а з звички.

Повідомлення прийшло за пів години: «Пробач, не вийде. Все заплуталося, потім поясню». Згодом через знайомих донесли й пояснення, значно простіше: знайшовся чоловік із грошима й перспективою.

Мирон сховав телефон у внутрішню кишеню. У двадцять років така сцена могла б здатися трагедією, гідною довгих страждань. У п’ятдесят три вона виглядала незграбно, тісно й принизливо — як цей старий піджак, у якому ґудзик тримався з останніх сил.

Він уже підвівся, щоб піти, коли реєстраторка Валентина Степанівна, жінка з тридцятирічним стажем і небезпечною звичкою говорити вголос усе, що майнуло в голові, зупинилася біля нього й кивнула в інший кінець зали.

— Он бачите? Красуню теж сьогодні кинули. Наречений зранку не з’явився. Сидить, бідолашна, як підбита пташина. Чого добру пропадати? Беріть її — та й розпишемо вас.

Мирон обернувся.

Біля стіни сиділа жінка, до якої слово «кинули» не пасувало зовсім. Темне волосся вільно лежало на плечах, спина лишалася рівною, хоча по обличчю було видно: триматися їй коштувало зусиль. У її очах стояла така образа, що казенна зала з пластиковими стільцями й запахом дешевого мийного засобу раптом здалася особливо тісною. Вона виглядала чужою в цьому місці, ніби потрапила сюди помилково й ніяк не могла збагнути, хто цю помилку виправить.

Жінка помітила його погляд, насупилася й трохи сильніше стисла сумочку на колінах.

— Ви зараз серйозно це сказали? — спитав Мирон у Валентини Степанівни.

— Та що ви, я так… — вона відразу притисла до грудей теку. — Пожартувала. Хоча заяви на сьогодні справді є. Якщо другі сторони відмовилися або не з’явилися, можна спробувати оформити нестандартний випадок… ну, теоретично…

— Теоретично, — повторив Мирон і підвівся.

— Куди ви?

— Знайомитися. Раз уже ви майже оформили нам долю.

— Я нічого не оформляла! Я просто подумала вголос.

— Подумати вголос — це сказати, що дощ збирається. А ви дали інструкцію до дії.

Він підійшов до незнайомки й сів не поруч впритул, а через одне місце, лишивши між ними порожній стілець. Таку дистанцію обирають люди, які щойно отримали удар і не хочуть ненароком зачепити чужий біль.

Жінка здригнулася. Сумочка з’їхала з колін, вона спробувала впіймати її, але разом із сумочкою на підлогу впав телефон, а з розкритої косметички покотилася помада.

— Перепрошую, — сказала вона ніяково. — У мене сьогодні все валиться, навіть те, що раніше лежало спокійно….