Свекруха приїхала «погосподарювати» й залишила невістці список із двадцяти справ, але одна телефонна розмова змінила її плани.

«Відчиняй, Максимчику! Мама приїхала!» Голос Людмили Василівни пролунав з-за дверей із такою пробивною силою, що гладкий кіт Пончик, який мирно дрімав на пуфику, підскочив, утратив орієнтацію й із гуркотом гепнувся на підлогу.

Максим, насилу розплющивши одне око, втупився в електронний годинник. Десята ранку. Субота.

У квартирі стояла та сама блаженна, тягуча ранкова тиша, яка буває тільки у вихідні, коли нікуди не треба поспішати. А на кухні, по ідеї, вже мали б шкварчати сирники. Але сирниками не пахло.

«Іду, мамо, іду!» — хрипко гукнув Максим, плутаючись ногами в довгих холошах піжами. Він ляпав п’ятами по ламінату, нагадуючи розбудженого ведмедя-шатуна, якому замість малини підсунули шишку. Клацнув замок.

На порозі стояла Людмила Василівна. Вона нагадувала крейсер, що прибув із дружнім, але суворо інспекційним візитом до порту призначення. В одній руці в неї бовталася об’ємна сумка зі штучної шкіри, набита контейнерами з їжею.

У другій — парасоля-тростина, на яку вона спиралася об підлогу з виглядом імператриці. Обличчя жінки випромінювало ту діяльну турботу, від якої в будь-якої нормальної людини починає смикатися око. Людмила Василівна з’явилася не просто так.

Вона з’явилася з місією…