У в’язниці не могли збагнути, як жінки в цілковитій ізоляції завагітніли, аж поки не підняли архів відеоспостереження

Майже щоранку до камери №17 наближалися знайомі кроки. Ірина приносила термос із теплою водою, чисті пелюшки та інші потрібні дитині речі. Формально всі її візити можна було пояснити службовою необхідністю. Однак вона часто залишалася довше, ніж вимагав огляд, поправляла ковдру або тихо сиділа біля ліжечка. Коли Світлана хворіла й вередувала, заступниця годинами не відходила від неї.

Біля узголів’я дитячого ліжечка Ірина повісила невелику табличку з іменем дівчинки. Ніхто не запитував, коли стосунки двох жінок вийшли за межі службових. Одна з них колись назавжди втратила доньку, інша вчинила немислиме, щоб донька в неї з’явилася. Між ними не було довгих сповідей і обіцянок. Їм вистачало тихої присутності біля ліжечка й простих рухів, зрозумілих будь-якій матері.

Камера №17 перестала бути місцем, де час позначався лише тацями й обходами. Анна запам’ятовувала першу усмішку доньки, її зріст, смішні звуки й нові звички. Кожну таку дрібницю вона переносила до зошита, писала акуратно й дрібно, щоб вистачило паперу. Вона не знала, коли донька прочитає ці рядки, але хотіла залишити їй пам’ять про перші роки, які пізніше сама Світлана навряд чи могла б пригадати.

Тим часом строк Данила добігав кінця. Порушення, пов’язане з Анною, внесли до особової справи, і решту тридцятимісячного покарання він відбув повністю. Він не просив про зустріч з Анною, не писав їй і не намагався дізнатися подробиці про дитину. Для нього все закінчилося тієї ночі, коли останній згорток зник у вентиляційному каналі. Він зробив усе, на що зважився, і не вважав, що має право входити в їхнє життя.

У день звільнення в нього не було ні проводів, ні довгих прощань. Данила повели до виходу службовим переходом, відділеним від медичного коридору зачиненим внутрішнім вікном. По той бік скла він помітив Анну з підрослою донькою на руках і завмер на кілька секунд. Анна підвела голову, зустрілася з ним поглядом і ледь помітно кивнула.

У цьому німому прощанні не було ні очікувань, ні жалю, ні прохання повернутися. Вони просто зрозуміли, що таємна домовленість двох незнайомців виконана. Данило опустив голову й пішов далі. Коли за ним зачинилися масивні ворота, він уперше за довгий час опинився під відкритим небом. Він не озирнувся, але поніс із собою образ дівчинки, якої колись не існувало навіть в уяві, а тепер вона дивилася на світ, сидячи на руках у матері…