Вдова щодня приносила на могилу чоловіка свіжі квіти, але вони безслідно зникали

Марія мовчки простягла паспорт.

За годину вона стояла на критому радіоринку. Під куполом павільйону пахло каніфоллю, дешевим пластиком і шаурмою. У секції з вивіскою «Автоелектроніка» Марія вказала на скляну вітрину.

— Потрібен автомобільний відеореєстратор, — сказала вона продавцеві в теплому жилеті. — Найнепомітніший. З інфрачервоним нічним зніманням. І зовнішній акумулятор до нього. Карту пам’яті на максимальний обсяг.

Продавець виставив на прилавок чорну картонну коробку.

— Знімає в темряві. Номери читає з п’ятнадцяти метрів. Акумулятора вистачить на дві доби безперервного запису. Берете?

Вона відлічила нові купюри, видані в ломбарді. Грошей лишилося рівно на проїзний квиток і два пакети дешевих макаронів.

Удома Марія розклала покупки на столі. Дістала з шухляди моток чорної ізоляційної стрічки. Ретельно, шар за шаром, заклеїла блискучий логотип на корпусі камери. Потім відрізала маленький квадратик стрічки й заклеїла світлодіод, який мав блимати червоним під час запису. Камера перетворилася на глухий, невидимий у темряві шматок матового пластику. Вона зарядила акумулятор до ста відсотків. Поклала в кишеню упаковку пластикових будівельних стяжок.

Уночі вітер посилився. Він розгойдував голі гілки дерев, змушуючи їх рипіти.

Марія знову пролізла крізь дірку в сітці. Цього разу вона не пішла до ділянки 42. Її маршрут пролягав в обхід головної алеї, просто до господарського двору.

Гараж із шлакоблоку стояв у цілковитій темряві. Марія підійшла до стіни прибудови, просто навпроти широких металевих воріт. Підняла із землі важкий уламок бордюрного каменя. Поставила його до стіни. Стала на камінь, дотягнувшись до старої вентиляційної решітки під самим козирком даху. Метал решітки проржавів.

Вона проштовхнула камеру всередину вентиляційного каналу, втопивши корпус у темний провал так, щоб зовні лишилося тільки чорне кружало об’єктива між іржавими прутами. Протягла пластикові стяжки крізь прути, намертво зафіксувавши. Під’єднала дріт до акумулятора. Акумулятор сховала у вентиляційний канал. Натиснула кнопку запису під шаром ізоляційної стрічки. Апарат тихо клацнув. Запис пішов.

Марія зіскочила з каменя. Віднесла його в кущі. Сама відійшла на двадцять метрів і сховалася за масивним гранітним пам’ятником у сусідньому ряду. Звідси проглядалася тільки частина майданчика, але головне — вона чула все.

Вона сіла на землю, підстеливши порожній поліетиленовий пакет. Рука лягла на годинник у кишені. Тріщина.

Очікування тривало три години. Холод проникав крізь куртку, сковував коліна.

Близько другої ночі почувся звук мотора. Знайомий мікроавтобус повільно, з вимкненими фарами, викотився з-за рогу адміністрації й зупинився біля гаража. Двері відчинилися. З’явився Остапчук. За ним із темряви виринула Галина з двома важкими відрами. Засвітилося тьмяне світло запиленої лампочки.

Марія дивилася на них із-за пам’ятника. Якщо кут було вибрано правильно, на записі лишаться обличчя, номери машини, завантаження квітів. Цього мало вистачити, щоб почати перевірку.

Раптом Галина завмерла, не донісши відро до багажника. Остапчук різко повернув голову в бік центральної алеї.

Світло лампочки над гаражем згасло.

По гравію, м’яко шарудячи широкими шинами, наближалася ще одна машина. Без фар. УАЗ ішов на холостому ходу, майже нечутно за шумом вітру. Машина зупинилася за десять метрів від мікроавтобуса.

Дверцята УАЗа рипнули. Із салону важко вибрався чоловік у форменій куртці зі світловідбивними смугами. Він неквапливо підійшов до мікроавтобуса. Звягінцев вийшов із тіні гаража йому назустріч. Марія подалася вперед, втискаючись грудьми в холодний граніт пам’ятника.

Тепер камера мала побачити й конверт….