Він посадив дружину до в’язниці й забрав усе майно. Але доля завдала йому ЖОРСТОКОГО удару

Папірець із дозволом на побачення лежав у руках Анни, і вона гладила його пальцями, як щасливий квиток. Максим приїде сьогодні. Її син.

Єдина людина, яка пов’язувала її з колишнім життям. Вона не бачила його чотири місяці, від самого арешту. Кімната побачень пахла дешевим освіжувачем і потом.

Дивна суміш, яка не приховувала, а тільки підкреслювала казенність місця. Уздовж стін стояли столи, за кожним сиділи ув’язнені з рідними. Хтось плакав, хтось сміявся, хтось просто тримався за руки й мовчав.

Анна сиділа біля вікна й чекала. Максим увійшов за п’ять хвилин. Високий, худий, у старій куртці, яку вона купила йому два роки тому на день народження.

Він подивився на неї, і в його очах було щось дивне. Не радість, а напруження, ніби він прийшов не до матері, а на іспит. — Привіт, мамо, — сказав він тихо, сідаючи навпроти.

— Максиме, — видихнула Анна, і голос її затремтів. — Як же я рада тебе бачити. — Вона простягнула руку, хотіла взяти його долоню, але він відсахнувся й сховав руки під стіл.

Анна завмерла, не розуміючи. Максим дивився вбік, на стіну, на чужий стіл, куди завгодно, тільки не на неї. — Як ти? — спитала вона, намагаючись упіймати його погляд.

— Навчання? Все нормально?

— Нормально, — коротко відповів він, постукуючи пальцями по столу. — Сесія скоро. — Тиша повисла між ними, важка, як мокра ковдра.

За сусіднім столом хтось голосно засміявся, і сміх пролунав недоречно. — А тато? — спитала Анна, намагаючись говорити легко. — Як він? Максим здригнувся, ніби вона його вдарила.

Нарешті подивився їй у вічі, і в його погляді був такий біль, що в Анни щось стиснулося в грудях. — Мамо, — почав він, потім замовк, облизав губи. — Тато з’їхав із нашого дому.

Анна кліпнула. — Як з’їхав? Куди? Максим відвів погляд, втупився в стіл.

— Він живе з Кристиною, — вичавив нарешті. — З тією бухгалтеркою з артілі. Їй двадцять вісім.

Час зупинився. Анна чула, як гуде кров у вухах, як десь рипить стілець, як хтось за стіною грюкає дверима. Кристина.

Та сама бухгалтерка, яка мала доступ до каси й до документів. Молода, яскрава, завжди привітна. Приходила до них у дім на свята артілі, усміхалася, приносила пироги.

Анна завжди думала, що вона просто хороша працівниця. — Кристина? — перепитала вона чужим, далеким голосом. — Але як?

— Не знаю, як, — різко відповів Максим, і в голосі прорвалася злість. — Знаю, що він викупив твою частку в артілі за безцінь, продав будинок, переписав усе на себе. Живе на широку ногу: нова машина, поїздки до міста, ресторани.

Анна вхопилася за край столу, щоб не впасти. Будинок. Їхній будинок, де вони прожили п’ятнадцять років, де ріс Максим, де стіни були просякнуті їхнім життям.

Продав. — А ти? — прошепотіла вона. — Де ти живеш?

— Знімаю кімнату в гуртожитку, — відповів Максим тихіше, майже винувато. — Тато пропонує гроші, але я не беру, підробляю. — Анна заплющила очі, намагаючись дихати рівно.

У голові все перемішалося. Злість, біль, нерозуміння. Віктор.

Людина, яка понад двадцять років казала, що любить її. — А ти тут сидиш! — раптом вигукнув Максим, і голос його зірвався. — Він тебе не врятував. Або не захотів. Анна розплющила очі, подивилася на сина. Його щоками текли сльози.

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона тихо.

Максим провів рукою по обличчю, витер сльози, але вони й далі текли.

— Мамо, все ж сходиться, — сказав він, задихаючись.

— Жодного разу тебе не навідав. Жодного разу. Усі йому співчувають, мовляв, дружина і казну розтратила, і людину згубила. А він не заперечує. Просто киває й мовчить. — Він замовк, потім додав:

— Як би боляче не було від того, що він мій батько, але я думаю… Я думаю, це він усе підлаштував…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇