Він віз хліб у район і зупинився через дівчинку на узбіччі. Назад на тому самому повороті на нього вже чекали

Другий рейс починався о другій годині. Перед виїздом Олег уперше за багато років обійшов фургон і уважно подивився на задній номер. Білі цифри на темній табличці справді можна було розібрати з п’ятдесяти метрів. Біля прохідної він попросив літнього сторожа Іванича зателефонувати йому додому, якщо до восьмої вечора машина не повернеться. Той здивувався, але пообіцяв.

На зворотному маршруті Олег знову затримався біля магазину Людмили. Спитав, коли зазвичай з’являється сивий покупець. Виявилося, найчастіше ближче до закриття. У вересні чоловік шукав бинт, а не знайшовши, купив простирадло й антисептик. Одного разу з ним у зеленому фургоні сидів кремезний підліток років тринадцяти в червоній шапці.

У районному центрі Олег ще раз зайшов до Коваленка. На столі слідчого лежала докладна карта з трьома синіми хрестами. Напади сталися в липні, серпні й вересні на різних кілометрах однієї довгої ділянки між двома поліцейськими зонами. Постійного патруля там не було.

Коваленко показав тонкі папки. Перший потерпілий їхав здалеку й устиг побачити лише двох чоловіків у в’язаних шапках. Другий, водій молоковоза Дмитро Лисенко, розповів про людей у масках і хлопчика в червоній шапці. Третій шофер так перелякався, що не зміг дати жодних прикмет.

— З такими даними мені не виділять навіть машину, — зізнався слідчий. — Але назвіть місце, і я поїду хоч на власній.

Олег пообіцяв знайти адресу того ж дня.

Вечірнє розвантаження він закінчив швидко. До сорок другого кілометра під’їхав уже в темряві. На звуженні дороги впоперек смуги стояв той самий світлий позашляховик. Трохи далі біля узбіччя виднівся зелений вантажний фургон. Ліворуч тягнувся кювет, праворуч здіймався насип — об’їхати було неможливо.

Олег зупинився за п’ятнадцять метрів, не вимикаючи мотор. До нього рушили двоє. Перший — кремезний чоловік років сорока з короткою стрижкою й спокійним відкритим обличчям. Другий був молодший і ніс у руці монтировку так буденно, ніби це звичайний інструмент.

Старший назвався Русланом і зажадав заглушити двигун. Олег підкорився. У тиші, що настала, за його спиною постукували порожні полиці фургона.

— Уранці ти підібрав нашу дівчинку, — сказав Руслан.

Олег не став заперечувати.

Чоловік пояснив, що Соню нібито забрали з-під опіки: мати померла, батька немає, сама дівчинка хвора, постійно тікає й бреше. За його словами, вона щоразу просилася назад. Олег спитав, навіщо тоді за дитиною гналися машиною.

Руслан навіть не знітився:

— А як її ловити — пішки?

Почувши, що дівчинку відвезли в поліцію, він спокійно зауважив: у відділку її немає. Вони вже перевірили. Молодший чоловік двічі вдарив монтировкою по стінці кузова й звелів відчинити двері. Олег зробив це сам. Незнайомець заліз усередину, пройшовся ліхтарем по порожніх полицях, копнув стос лотків і підтвердив, що дитини там немає.

Руслан назвав прізвище Олега, хлібозавод і вулицю, на якій той жив. Потім перейшов до умов. Завтра о шостій сорок фургон має знову зупинитися на цьому місці, але вже із Сонею. Якщо Олег не привезе її, люди самі приїдуть до дому.

Осторонь, біля відчинених дверцят зеленого фургона, весь цей час стояв третій чоловік — сивий, у кепці й брезентовій куртці. Над лівою бровою білів довгий шрам. Коли Тарас підняв монтировку над колесом хлібного фургона, старий неголосно мовив:

— Не чіпай. Він людям хліб возить…