Таня вже виходила з валізами, коли сусідка попросила її ненадовго повернутися
Холодний край ванни впивався Оксані в стегна навіть крізь щільну тканину штанів. Вона сиділа, підібгавши ноги, у непроглядній темряві й намагалася дихати так тихо, ніби від кожного вдиху залежало її життя. За стіною мовчала квартира, яка ще зовсім недавно здавалася найнадійнішим місцем у світі. Потім у передпокої сухо клацнув замок, і знайомий звук уперше не заспокоїв, а вдарив по натягнутих нервах.
Усього чверть години тому Оксана стояла на сходовому майданчику серед двох нових валіз. Андрій, її чоловік, по одній відносив їх до машини, що чекала біля під’їзду. Він усміхався, просив дружину не квапитися й запевняв, що сам усе вкладе. Тривалий круїз майже на рік був його подарунком до річниці їхнього шлюбу — несподіваним, дорогим і, за його словами, цілком заслуженим.
Оксана вже збиралася спускатися, коли двері сусідньої квартири прочинилися. Валентина Семенівна, сухорлява літня жінка, яка прожила в цьому будинку найдовше за всіх, поманила її пальцем. Оксана нахилилася, чекаючи звичного побажання щасливої дороги, але сусідка тривожно глянула на сходи й заговорила ледь чутно.
— Скажи Андрієві, що забула паспорт. Повернися, замкнися у ванній і посидь там десять хвилин. Тільки не виказуй себе. Тоді все зрозумієш.
Валентина Семенівна ніколи не втручалася в чужі сімейні справи й не розносила пліток, хоча знала про мешканців більше за будь-якого старшого по будинку. Саме тому Оксана послухалася. Вона крикнула чоловікові, що залишила документи на тумбочці, знову зайшла до квартири, тихо замкнула верхній замок і навшпиньки дісталася ванної. Андрій відповів знизу, що зачекає біля машини.
Перші хвилини Оксану мучив сором. Вона була дорослою сорокарічною жінкою, звиклою довіряти власним рукам і здоровому глузду. Щодня вона перетягувала старі меблі, працювала промисловим степлером, міняла пружини й повертала життя кріслам, які інші вважали мотлохом. Ховатися від чоловіка у власній ванній через туманне попередження сусідки здавалося принизливим.
По щоках покотилися гарячі сльози. Оксана стерла їх тильним боком мозолястої долоні й боляче зачепила щоку. Чоловік витратив гроші на подорож, обіцяв відпочинок від запорошеної майстерні й болю в попереку, а вона відповіла підозрою. Їй здавалося, що саме так виглядає невдячність: замість того щоб радіти подарунку, дружина сидить у темряві, мов злодійка, і прислухається до власного дому.
Сором підживлювала давня звичка спершу шукати провину в собі. Коли Тамара Петрівна просила чергову суму, Оксана поступалася, аби тільки не бачити безпорадного погляду Андрія. Коли Лариса заходила без запрошення, господиня ставила чайник і йшла до машинки. Вона сама привчила рідню чоловіка до свого мовчання й тому тепер сумнівалася навіть у праві поставити просте запитання. Попередження сусідки змусило її вперше не заглушити тривогу звичним виправданням.
І все ж тривога з’явилася не сьогодні. Оксана не раз питала, чому поїздка має тривати майже рік і чому Андрій не може провести бодай частину відпустки разом із нею. Чоловік відповідав, що зі станції його надовго не відпустять, а такий відпочинок допоможе дружині забути про роботу й біль у спині. Він так упевнено перелічував переваги морського повітря і життя без побутових клопотів, що сумніви здавалися невдячністю. Навіть зниклий запасний ключ Оксана пояснила власною неуважністю. Тепер, сидячи в темряві, вона згадувала, як Андрій квапив її зі зборами й сам кілька разів перевіряв документи. Кожна дрібниця окремо виглядала невинною. Разом вони складалися у візерунок, якого вона вперто не хотіла бачити…
