Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

— Може, ваша мати хотіла вчинити правильно, — обережно сказала Марта.

— Правильно? — Лідія гірко всміхнулася. — Можливо. Тільки правильність, у яку ховають правду, з часом перетворюється на отруту. Вона страждала сама й зробила так, щоб я теж страждала. Мабуть, їй було легше ненавидіти його, ніж визнати, що вона сама відмовилася від кохання.

Богдан підійшов до неї й нерішуче торкнувся плеча.

— Ваші батьки помилялися. Обоє. Мої рідні теж помилялися. Але ми не зобов’язані повторювати їхній шлях.

Лідія подивилася на нього з недовірою й болем.

— Чому ви це робите? Вам же гроші потрібніші. Я бачила вас у кафе. У вас обличчя були такі… як у людей, які давно не дозволяли собі жити спокійно.

— Це правда, — визнала Марта. — Нам потрібні гроші. Останні роки були важкими. Але за ці дні я зрозуміла: жодна сума не рятує, якщо всередині порожньо. Семен помер серед дорогих речей і чужих спогадів. Ми не хочемо так.

Лідія довго мовчала. Потім підійшла до книжкової шафи, дістала товстий зошит у коричневій палітурці й простягла Богданові.

— Візьміть. Це щоденник матері. Там багато про нього. Про справжнього Семена, не про того, якого я вигадала з її образ.

Богдан узяв зошит обережно, ніби в руках опинилася не палітурка, а живе серце.

— Дякую. Але ви не відповіли.

— Я не знаю, чи маю право.

— Маєте, — сказала Марта. — Не тому, що ми шкодуємо вас. І не тому, що хочемо виглядати шляхетно. А тому, що інакше ця історія знову закінчиться тим, що хтось промовчить і забере все собі.

Лідія витерла сльози рукавом халата. Жест був простий, майже дитячий.

— Ви дивні люди.

— Можливо, — Марта вперше за всю розмову усміхнулася. — Але ми вирішили спробувати бути саме такими. Робити не те, що вигідно, а те, після чого можна жити із собою.

— Це важкий шлях.

— Знаємо. Інші ми вже спробували. Не допомогло.

Лідія знову подивилася на обрізану фотографію на стіні.

— Я хочу одну річ із квартири, — сказала вона. — Якщо можна.

— Звісно, — відповів Богдан. — Яку саме?

— Той знімок. Де вони разом. Мама й тато. Не обрізаний.

У Марти защипало очі.

— Він ваш.

З грошима Лідія погодилася не одразу. Вона відмовлялася, сперечалася, повторювала, що їй досить фотографії й правди. Та Богдан говорив спокійно, Марта підтримувала його, і в якийсь момент опір Лідії став уже не відмовою, а страхом прийняти те, чого вона не чекала від життя. Вони не підписували того дня жодних паперів, не вирішували технічних деталей за чаєм. Просто домовилися: спадщина буде поділена, ніби Семен сам устиг виправити бодай частину того, чого не встиг.

Вони сиділи втрьох у маленькій кімнаті, пили остиглий чай із різних чашок, і за вікном поволі сідало сонце. Світло лягало на обрізану фотографію, на книжкову шафу, на обличчя Лідії, де вперше з’явилася не радість навіть, а обережна, недовірлива надія. І Марта відчула: можливо, все справді може бути добре. Не тому, що гроші вирішать усе. А тому, що вони вперше обирають не стару образу, а новий шлях…