Вона поверталася додому з важкими сумками, не підозрюючи, що дорогою почує слова, які все пояснять

Ручки пакетів так жорстоко врізалися Марті в пальці, ніби вона несла не крупу, хліб і дешеву курку, а мокре каміння з самого дна тієї ями, куди її життя поволі сповзало останні роки.

Вона перехопила сумки зручніше, та легше не стало. Тонкий пластик, скручений вузлом, залишив на долонях білі втиснуті смуги; надвечір вони неодмінно почервоніють і почнуть нити, особливо під водою. Щоправда, гарячої води вдома все одно не буде: на під’їзних дверях ще зранку висіло оголошення про чергове відключення, третє за місяць. Обіцяли повернути завтра ближче до обіду, але Марта давно не вірила таким обіцянкам — ані комунальним, ані людським.

Зупинка продувалася наскрізь. У каламутному склі павільйону відбивалася втомлена жінка з тьмяним волоссям, у пальті, що давно втратило форму, і з обличчям, на якому день залишив сірий наліт. Марті було тридцять чотири. Вона повторила це про себе без жодної інтонації, ніби називала чужу дату з документа: тридцять чотири роки, вісім годин на складі, дві пересадки додому, сумки, чек у кишені й чоловік, який другий рік поспіль майже не встає з дивана.

Посада в неї звучала пристойно — комірниця-приймальниця. Та за цією назвою ховалися коробки, накладні, перерахунки, чуже роздратування, зірвані поставки, вічний пил у горлі й усмішки, які доводилося натягати перед водіями, ніби це вона сама винна в їхніх запізненнях. Наприкінці зміни ноги гули так, наче всередині кісток оселився тихий мотор.

Богдан колись пах зовсім іншим життям — стружкою, вапном, машинною оливою. До весілля він працював у будівельній бригаді, приходив із мозолястими руками, сміявся легко, і Марта тоді думала: ось він, чоловік, поруч із яким можна не боятися. Потім закрилася фірма. Потім була інша робота, недовга. Потім ще одна невдача. А далі він ніби зупинився. Спершу казав: «Перепочину пару тижнів». Потім: «Нормальних зараз не беруть». Потім перестав пояснювати.

Маршрутка з’явилася з-за повороту, випустила сірий клуб вихлопу й із вереском загальмувала біля зупинки. Марта протиснулася всередину, притискаючи пакети до себе, як здобич, яку не можна впустити. У салоні було не так тісно, як зранку: вечірній натовп уже схлинув, лишилися поодинокі пасажири з однаково втомленими обличчями. Вона вмостилася біля вікна, поставила сумки між ніг і торкнулася скронею холодного скла.

До першої пересадки — хвилин двадцять, до другої — ще п’ятнадцять. Один і той самий шлях щодня, туди й назад, ніби її хтось заводив ключиком і випускав по колу. Марта заплющила очі, сподіваючись бодай на кілька хвилин перестати думати про брудну раковину, порожній гаманець і Богдана, який напевно зараз лежить перед телевізором із виглядом людини, зайнятої чимось украй важливим…