Амстердамський кошмар: як ми з чоловіком провели тиждень у голландських друзів

П’ять років тому Олеся й Тарас поїхали жити за кордон. Усе почалося з того, що Олесі запропонували місце у великій IT-компанії в північній столиці, де вулиці віддзеркалювалися в каналах, а велосипеди, здавалося, мали більше прав, ніж автомобілі. Тоді вони казали: «Спробуємо на рік, а там подивимось». Рік непомітно перетворився на п’ять.

Увесь цей час ми переписувалися, телефонували вечорами, обмінювалися фотографіями й короткими голосовими повідомленнями, але справжньої зустрічі ніяк не виходило. То в них робота, то в нас справи, то ціни на квитки ставали непристойними. І ось у грудні несподівано збіглися відпустки. Цілий тиждень перед великим зимовим святом — подарунок, про який ми давно мріяли.

Переліт із нашого великого міста тривав усього кілька годин. Коли літак пішов на зниження, за ілюмінатором показалася рівна, волога земля, розрізана блискучими смугами води. В аеропорту нас зустрів Тарас. Він стояв біля виходу в м’якому шарфі, усміхався спокійно й зовсім не був схожий на того чоловіка, який колись вічно біг, відповідав на дзвінки на ходу й пив каву, не встигаючи відчути смак.

— Ну що, дісталися? — спитав він, обіймаючи нас по черзі. — Валіза тільки одна?

— Одна, — відповів Денис. — Зате всередині все найважливіше.

Тарас глянув на наш багаж, потім на мене, потім знову на валізу.

— Зачекайте, — примружився він. — Ви ж не привезли цілу крамницю подарунків?