Вона приходила до сторожа майже щоночі, аж поки одного разу він не зазирнув до архіву й не побачив дату 1989 року

Варто було кліпнути, і вікно спорожніло. Не було ні руху вбік, ні миготіння тіні — тільки темне скло. Павло ще хвилин із п’ять чекав, чи не з’явиться хтось знову. Потім мороз змусив його повернутися до себе. З гарячим чаєм біля печі думалося легше, і він узявся розбиратися в тому, що сталося, так само, як розбирав будь-яку незрозумілу несправність на роботі.

Можливо, втомлені очі помилилися. Місячний відблиск наклався на тінь гілки, а уява надала їм людських обрисів; уночі на новому місці всяке буває. Але існував і інший варіант: в їдальні ховався сторонній. Заблукалий мисливець, безхатченко, хтось, кому треба було сховатися. Ліс зовсім не був таким безлюдним, як уявлялося тим, хто бачив його тільки на карті.

Друга можливість непокоїла більше. Якщо на територію, що охоронялася, проникла людина, слід було з’ясувати, хто вона і чого хоче. Допомога швидко не прийде: до селища кілька годин важкої дороги, а на гелікоптер за такої погоди годі й сподіватися. Павло допив чай, узув валянки й кожух, узяв ліхтар і монтування. Битися він не збирався, але йти зовсім з порожніми руками не хотілося.

Поки він дістався до їдальні, місяць майже сховався. Під ногами на чистому ґанку було тихо. Свинцева пломба, дріт, відбиток компанії — усе залишалося неушкодженим, ніби від попередньої перевірки до дверей ніхто не підходив. Павло обійшов вагончик, посвятив у вікна й закриті вентиляційні решітки. Ні вибитої шибки, ні зсуненої рами, ні чужих слідів не знайшлося.

Зрізавши пломбу й скориставшись ключем із загального комплекту, він відчинив двері. Із приміщення потягло холодною затхлістю, крізь яку несподівано пробився слабкий квітковий запах. Так пахли жіночі парфуми, давно нанесені на одяг. Павло затримав подих, принюхався ще раз, але розрізнити аромат уже не зміг. Вирішивши поки не робити висновків, він переступив поріг і спрямував світло всередину.

Під пилом проступали довгий стіл, лави, полиці, плита й мийка в глибині кухні. У кутку громоздилися ящики, старе спорядження та брезент, на підлозі виднівся мишачий послід. Людських слідів у пилюці не було. Коваль зазирнув у комору, перевірив вікна зсередини, оглянув усе, де міг би сховатися незнайомець. Порожньо, холодно й занедбано — саме так, як і мало бути.

Після огляду він знову замкнув їдальню й поставив запасну пломбу. Повернувшись до житлового вагончика, ліг і цього разу заснув. При денному світлі історія з вікном уже здавалася наслідком недосипання й незвичного місця. Павло виконав звичний обхід, заповнив журнал, почитав, поробив господарські дрібниці. До вечора нічна тривога майже вивітрилася з пам’яті.

Близько одинадцятої хтось тричі неголосно постукав у двері. Звук був виразний, людський: так стукають кісточками пальців. Павло відклав журнал і прислухався; коли удари повторилися, підвівся відчиняти. На ґанку стояла молода жінка, на вигляд не старша за двадцять сім. Темне волосся вона сховала під хустку, і від того її бліде вузьке обличчя здавалося ще меншим.

На ній було сіре осіннє пальто. Звичайні міські туфлі виглядали поряд із заметами до смішного недоречно: у такому взутті тут і десяти метрів не пройдеш. Незнайомка дивилася просто на нього й не квапилася нічого пояснювати.

— Добрий вечір. Пустите погрітися? Надворі зимно.

Говорила вона неголосно, низьким, трохи хриплуватим голосом. Пізніше Павло не раз запитував себе, чому відразу не зажадав пояснень. Слід було дізнатися, звідки вона прийшла, як дісталася, чому так легко вдягнена; слід було бодай зв’язатися із селищем. Однак тієї миті він лише відступив від дверей.

— Заходь, звісно.

Жінка безшумно перетнула кімнату. Павло машинально відзначив, що дошки підлоги під нею навіть не озвалися, але не встиг затриматися на цій думці. Вона сіла біля печі, поклала руки на коліна й підвела на господаря світлі сіро-зелені очі.

— Я Оксана. Живу тут неподалік.

— Неподалік? — Він мимоволі озирнувся на двері. — До найближчого житла кілометрів вісімдесят.

— Для кого як, — відповіла гостя з ледь помітною усмішкою.

Павло поставив гріти воду, приготував ще одну кружку, дістав хліб і варення. Оксана мовчки стежила за його клопотами, не відмовлялася, але й ні про що не просила. Коли чай був готовий, обхопила кружку долонями, ніби збиралася гріти пальці. Так і просиділа з нею, жодного разу не відпивши. А він за розмовою майже перестав помічати ці дивності.

Їй хотілося знати, звідки він приїхав, скільки років працює сторожем, чи добре йому тут. Зазвичай Павло відповідав на такі розпитування скупо, а тут несподівано заговорив без жодного зусилля. Згадав службу, попередні об’єкти, дружину, сина. Вона не поспішала втішати, не перебивала порадами, не приміряла його біди до чужих. Просто слухала так уважно, що йому вперше за довгий час не доводилося шкодувати про сказане.

Про себе Оксана говорила мало. Так, давно живе в цих місцях; так, раніше працювала на базі, тільки потім усе змінилося. На запитання про роботу відповіла, що була кухаркою й готувала для тридцяти геологів. Із її голосу було чути, скільки сил ішло на цю щоденну турботу. Але коли Павло спробував з’ясувати, в які роки це було, вона лише помовчала й повторила, що давно.

Уже минала третя година ночі, коли Оксана підвелася.

— Час мені повертатися.

— Зараз? Там майже тридцять градусів морозу. Залишайся до ранку, місце на нарах знайдеться.

— Не вийде. Краще завтра зайду, якщо ти не проти.

— Приходь, — відповів він із такою поспішністю, що сам здивувався.

Усміхнувшись лише губами, вона вийшла. Павло підійшов до вікна й дивився, як сіре пальто рухається через двір, як туфлі зникають у глибокому снігу, як тонка постать губиться між темними стовбурами. Потім надягнув кожух і рушив слідом. Від ґанку до воріт сніг лежав зовсім рівно. Він посвятив ліхтарем на огорожу, пройшов уздовж двору, зазирнув за ворота — ніде не було жодного її сліду…