Вона приходила до сторожа майже щоночі, аж поки одного разу він не зазирнув до архіву й не побачив дату 1989 року

До ранку Павло просидів біля вогню. За тридцять років вахт у місцях, звідки до лікаря іноді доводилося добиратися добу, він засвоїв: насамперед треба заспокоїтися й розібратися. Гостя була тут, він чув її голос, бачив обличчя, відчував знайомий квітковий запах. Вона тримала кружку; ось кружка стоїть, чай давно холодний і неторканий. Усе це здавалося таким відчутним, що думку про галюцинацію він уперто відкидав, хоч довести самому собі нічого не міг.

На світанку він ще раз оглянув двір. Власні відбитки валянків читалися виразно: до воріт, уздовж огорожі, біля їдальні, назад. Чужих, як і раніше, не було. Павло впіймав себе на тому, що подумки намагається уявити, як можна пройти над снігом, зовсім його не торкаючись, і сердито обірвав цю думку. За обхід і записи взявся з особливою ретельністю, але зосередитися не вийшло.

У пам’яті раз у раз виринали Оксанині очі, неквапливий голос, та увага, з якою вона приймала кожне його слово. Надвечір Павло зрозумів, що чекає на неї. Це було майже ніяково: людина, звикла втомлюватися від чужих розмов і відпочивати тільки на безлюдних об’єктах, тепер прислухалася до дверей. Він не хотів зізнаватися, якою порожньою стала кімната після її відходу. Навіть незбагненний сніг хвилював його менше, ніж можливість більше її не побачити.

Цього разу три знайомі удари пролунали близько десятої. Павло відчинив одразу, і Оксана ввійшла з невимушеністю людини, на яку давно чекають. Привітавшись, вона назвала його на ім’я та по батькові. Він здивовано затримався біля дверей.

— А звідки ти знаєш? Я ж не представлявся.

— Учора казав, поки розповідав про себе. Не пам’ятаєш?

Він справді не пам’ятав. Особливо не міг пригадати, щоб називав по батькові, але з’ясовувати це зараз чомусь не захотілося. Оксана вмостилася біля печі, і невдовзі розмова потекла так вільно, ніби за день зовсім не переривалася. До третьої години Павло розповідав про службу, перші заробітки, місця, де встиг пожити. Якоїсь миті він навіть здивувався: стільки слів раніше неможливо було витягти з нього й за тиждень.

Про Галину заговорив сам. Познайомилися вони зовсім молодими, коли він ще служив, а вона працювала на пошті при гарнізоні. За пів року побралися. Перші роки згадувалися йому непоганими, хоч жили вони в тісній кімнаті на міській околиці, готували на спільній кухні й щоранку чекали своєї черги до вбиральні. Потім з’явився Андрійко, знадобилися зовсім інші гроші, і Павло почав їздити на заробітки.

Спочатку був відсутній місяць, потім два, потім три. Здавалося, треба тільки ще трохи попрацювати, щоб з’явилася окрема квартира, щоб купити машину, щоб сім’я нарешті зажила спокійно. Галина залишалася з дитиною й чекала. Він вимовив це й замовк, бо далі все було надто добре йому відомо.

— А потім чекати перестала? — обережно договорила за нього Оксана.

— Так. Інший у неї з’явився. Я розумію: який зиск із чоловіка, якого весь час немає? Вона молода була, їй хотілося, щоб поруч була людина, а я існував десь удалині. Виходило, чоловік є, а живе вона все одно сама.

— Вважаєш себе винним?

— Не виню себе. Просто тепер бачу, як у нас усе розладналося. Тоді ж мені здавалося, що роблю тільки потрібне.

Оксана не стала ні погоджуватися, ні виправдовувати його. У її погляді не було жалю, від якого хочеться швидше замовкнути, і Павло продовжив. Але коли мова зайшла про сина, слова почали даватися важче. Надто виразно він згадав хлопчика, який щоразу наново звикав до батька, що повертався.

Перші дні Андрій тримався насторожено, ніби в квартирі оселився чужий дорослий. Потім відтавав, підходив поговорити, погоджувався погратися разом — і саме тоді Павлові знову доводилося збиратися. Після розлучення між ними стало ще холодніше. Галина зустрічам не заважала, зате сам підліток дивився на батька з відкритою неприязню й відповідав таким мовчанням, яке було важче за будь-які докори.

Павло кілька разів приїздив, привозив подарунки, намагався знайти слушні слова. Подарунки Андрій приймав, розмовляти не хотів. Згодом поїхав вчитися до великого міста, там і залишився. Привітання до свят, рідкісний дзвінок, грошовий переказ — усе було ввічливо, пристойно, без найменшого зближення. Павло не міг сказати навіть, як саме склалося особисте життя сина: здається, з’явилася сім’я.

— Він у мене нормальний хлопець, працює. Радію за нього, правда. Тільки близькими ми так і не стали.

— Це ще може змінитися.

— Коли? — Павло невесело всміхнувся. — Мені вже не так багато часу відпущено на зміни.

— Ніхто не знає, скільки йому лишилося, — майже нечутно відгукнулася Оксана.

У її голосі прозвучало щось таке, про що хотілося перепитати. Але вона вже підвелася, збираючись іти. Павло теж встав і нагадав, що знову весь вечір говорив тільки він. Ким була вона сама, звідки з’являлася, навіщо приходила до нього — нічого цього він так і не дізнався.

— Завтра спробую розповісти, — сказала Оксана, зупинившись біля дверей…