Вони покинули дівчину, яку вважали безнадійною, але за п’ять років її повернення змінило все

Літо у великому місті видалося аномально спекотним. Асфальт плавився вдень, а вночі місто задихалося в липкій задушливій імлі. Біля входу до модного нічного клубу, епіцентру гламуру нульових, товпилася золота молодь.

Діти тих, хто вижив у лихі часи й тепер керував нафтовими потоками та заводами. Тут пахло дорогими парфумами, грошима й уседозволеністю. Кирило Мироненко вийшов із дверей клубу, похитуючись.

Йому виповнилося 24 роки. Він був п’яний, веселий і абсолютно певний, що весь світ лежить біля його ніг. Годину тому він, сміючись, облив шампанським офіціантку, яка була недостатньо моторною.

Охорона клубу лише ввічливо всміхнулася. Ніхто не смів чіпати сина Князя. Кирило знав: тато владнає будь-яку проблему.

Тато — це стіна, тато — це закон. Він дістав телефон, найновішу розкладачку, набрав номер особистого водія. — Ти де, Дімо? Я вийшов. Подай машину до входу.

— Кириле Павловичу, — голос водія в слухавці тремтів, — біда. Колесо пробив на центральній магістралі. І запаски нема. Хтось витягнув. Евакуатор чекаю.

Кирило вилаявся, копнувши мармурову урну. Чекати він не любив. Він звик, що бажання виконуються миттєво, наче за помахом чарівної палички.

— Ідіот! — загорлав він. — Я тебе звільню! — У цю мить до тротуару плавно підкотив чорний наглухо тонований седан. Не позашляховик охорони, а непримітна, але представницька машина.

Скло опустилося. За кермом сиділа жінка у форменій куртці й бейсболці, низько насунутій на очі. — Кириле Павловичу? — спитала вона.

Кирило насупився. Він не знав цієї машини. — Ти хто? Де Діма?

— Павло Андрійович прислав, — спокійно відповіла жінка, назвавши ім’я батька.

— Дмитро доповів про поломку. Батько просив терміново доправити вас додому. Сказав, є розмова. Сюрприз. — Слово «батько» спрацювало як пароль. Кирило знав, що Князь любить контролювати кожен його крок.

А зникнення старої охорони, Чорного й Романа, які пропали навесні й, за чутками, десь у селі спилися, зробило батька параноїком. — Гаразд, — буркнув Кирило. Він відчинив задні дверцята, плюхнувся на прохолодне шкіряне сидіння.

— Поїхали. Кондиціонер на повну ввімкни. Здохнути можна.

Машина рушила, м’яко вливаючись у нічний потік. Кирило відкинувся на підголівник, прикрив очі. Алкоголь шумів у голові.

Він почувався господарем життя. Він згадав перелякані очі тієї офіціантки й усміхнувся. «Бидло має знати своє місце».

Машина звернула з широкого проспекту в темний провулок. Потім іще раз. Крізь п’яну дрімоту Кирило відчув, що дорога стала нерівною.

Машину трусонуло. — Гей, — покликав він, не розплющуючи очей, — ти куди їдеш? Елітні селища в іншому боці.

— Ми зрізаємо, — відповів голос водійки.

Тепер він звучав інакше, холодніше, жорсткіше, без улесливості. Кирило розплющив очі. За вікном не було вогнів елітних селищ.

Навколо тяглися бетонні паркани промзони. Ні ліхтарів, ні людей. Тільки іржаві кістяки кранів і купи сміття.

— Слухай, ти! — Кирило подався вперед, хапаючись за спинку переднього сидіння. — Гальмуй! Я кому сказав? Ти що, вівця, дороги не знаєш?

— Знаю, — відповіла вона. Машина різко загальмувала…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇