Вони покинули дівчину, яку вважали безнадійною, але за п’ять років її повернення змінило все

Кирило за інерцією вдарився плечем. — Я тебе звільню! Я татові скажу! Він тебе в асфальт закатає! — заверещав він, смикаючи ручку дверцят. Дверцята були заблоковані.

Водійські дверцята відчинилися. Жінка вийшла спокійно, не поспішаючи. Вона відчинила задні дверцята з вулиці.

У тьмяному світлі салонної лампи Кирило побачив її обличчя. Бліда шкіра, окуляри в тонкій оправі й очі. Крижані, уважні очі, в яких не було ні страху, ні поваги.

Він ніколи не бачив її раніше, але від цього погляду хміль миттю вивітрився, змінившись липким жахом. — Ти хто? — почав Кирило, намагаючись вилізти й ударити нахабну бабу. Оксана не відповіла.

Її рух був блискавичним, відточеним тисячами годин практики в операційній. У правій руці, схованій у рукаві, блиснув шприц. Короткий точний укол у шию, просто у вену.

Кирило схопився за горло. — Ти… — Він хотів закричати, вдарити, покликати на допомогу, але тіло раптом стало чужим, важким, ватяним, неслухняним. Язик занімів і заповнив увесь рот.

Ноги підкосилися, і він сповз назад на сидіння. Зір почав звужуватися в тунель. Останнє, що він бачив, — спокійне обличчя жінки, яка дивилася на нього не як на золоту дитину, а як на біоматеріал.

— Тато… — прошепотів він, втрачаючи зв’язок із реальністю. — Тато допоможе. Тато вб’є тебе.

Оксана нахилилася до нього, поправила голову, щоб він не задихнувся. — Він обов’язково приїде, Кириле, — сказала вона тихо. — Але допомогти тобі він уже не зможе.

Вона грюкнула дверцятами. Клацання замка пролунало в тиші промзони, як постріл. Кирило Мироненко провалився в темряву. Оксана сіла за кермо, поправила дзеркало заднього виду.

Пульс був 60 ударів за хвилину. Другий етап операції пройшов успішно. Спадкоємця захоплено.

Тепер лишалося найголовніше — виманити звіра з лігва, змусити Князя прийти самому. Вона дістала телефон Кирила з його кишені. На екрані світилася заставка.

Вони з батьком на яхті, щасливі й упевнені в собі. Оксана натиснула кнопку виклику. Вона знала, що Павло Мироненко не спить.

Він чекає сина. І сьогодні він його дочекається. Королі правлять світом, доки їхній телефон мовчить.

Але один дзвінок може перетворити короля на пішака. Велике місто. Офіс холдингу «Мироненко Груп».

Четверта ранку. У величезному кабінеті на сороковому поверсі було тихо. Лише гудіння кондиціонера й рівномірне цокання підлогового годинника порушували мертву тишу.

За панорамним вікном місто вже почало сіріти, готуючись до світанку. Велике місто прокидалося. Але Павло Мироненко, всесильний Князь, не лягав.

Він сидів у шкіряному кріслі, дивлячись на темний екран телефону. Кирило обіцяв повернутися о третій. Зараз було 4:05. Водій Діма подзвонив годину тому, заїкаючись від страху, і повідомив, що перед обривом зв’язку почув жіночий голос.

«Сюрприз від батька» — так сказала незнайомка Кирилові. Але Князь нікого не посилав. Тривога, липка й холодна, почала заповзати в душу Павла.

Спочатку зникли Чорний і Роман, його вірні ланцюгові пси. Тепер син. Інтуїція, яка рятувала його в лихі часи, зараз вила сиреною.

Він потягнувся до селектора, щоб викликати начальника нової зміни охорони. Але в цю мить на столі завібрував його особистий мобільний. Екран спалахнув…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇