Вони вважали її звичайною куховаркою, аж поки події в лісі не відкрили її справжню сутність.

Узимку 1941 року їй було двадцять три. Морозний ліс пах порохом, хвоєю і болотяною водою під тонким льодом. Перед виходом завжди наставала особлива тиша: звуки не зникали, а ніби затримувалися поміж дерев, і група мимоволі починала дихати рідше. Їх було четверо. Командував лейтенант Богдан Вернигора, до війни викладач історії. Разом із ним ішли Данило Руденко, мовчазний Кирило Бондар і Лариса, для якої це було вже третє завдання.

Наказ звучав коротко: захопити ворожого офіцера, який мав відомості про артилерійські позиції, і повернутися до світанку. На все давалося чотири години. Сім кілометрів шляху пролягали через заболочений ліс. Перший лід ламався під підошвами, і щоразу Лариса чекала, що нога провалиться в крижану воду, але група рухалася без світла й майже без звуку.

Перед виходом командир відвів Ларису на пів кроку вбік.

— Якщо на зворотному шляху нас притиснуть, ідеш із полоненим. Навіть сама. Зрозуміла?

Вона відповіла не за статутом:

— Зрозуміла точно.

Богдан подивився на неї, переконався, що зайвих слів не треба, і кивнув. Молодого офіцера взяли близько півночі біля укриття, куди той вийшов сам. Данило безшумно зняв вартового, Лариса за кілька митей позбавила полоненого можливості чинити опір. Її вчили не марнувати часу на погрози: точний рух переконує швидше за слова. Офіцер усвідомив це раніше, ніж устиг покликати на допомогу, і далі йшов сам, розуміючи, що тільки так залишиться живим.

Майже біля лінії фронту над лісом спалахнула освітлювальна ракета. Слідом пройшла кулеметна черга. Стріляли навмання, по кущах, однак однієї випадковості виявилося досить. Данило впав без крику. Кирило рвонувся до нього, командир вигукнув одне слово, але Лариса не зупинилася. Вона й далі вела полоненого, бо саме так було наказано, а наказ віддали на випадок цієї хвилини.

До своїх вони дісталися за дванадцять хвилин. Полонений офіцер невдовзі назвав потрібні позиції. Лише після доповіді Лариса спитала про Данила. Командир коротко відповів, що винести його не вдалося. Вона прийняла ці слова мовчки й пішла спати: до наступного інструктажу залишалося три години. Перед тим як заплющити очі, дозволила собі подумати про загиблого товариша — про те, що він не метушився, умів вчасно замовкнути й не боягузив. Потім ніби зачинила внутрішні двері й заснула.

Вона не була бездушною. Бездушна людина не помічає втрати, а Лариса помічала кожну подробицю. Просто все пережите складала в окремі відсіки й відкривала їх лише тоді, коли могла собі це дозволити. Іноді вночі перед нею поставали обличчя загиблих — ім’я, погляд, один запам’ятний жест. Вона згадувала кожного без загальних слів, а потім знову зачиняла той відсік і поверталася до роботи.

Одного разу командир спитав, як вона тримається. Вони чекали слушної погоди й пили гарячий напій із сушеної моркви, неприємний на смак, але рятівний від холоду.

— Поки я добре виконую роботу, зі мною все гаразд, — сказала Лариса, дивлячись у кухоль. — Якщо почну помилятися, повідомлю.

Богдан помовчав і визнав відповідь правильною.

— Знаю, — озвалася вона. — Я її сама вигадала.

Він тихо засміявся. За всі роки війни вона чула його сміх лише кілька разів і назавжди запам’ятала, як на мить змінювалося його зазвичай зосереджене обличчя.

Поранення наздогнало її в лютому 1944-го не на завданні, а під час переходу. Випадкова куля вдарилася об мерзлий стовбур, змінила напрямок, увійшла під лопатку й вийшла вище. Лариса встигла подумати, що момент обрано вкрай невдало, опустилася спершу на одне коліно, контролюючи падіння, і тільки потім лягла на сніг. До втрати свідомості залишалося кілька хвилин. Їх вистачило, щоб правильно перетиснути рану й не дати крові вийти надто швидко.

Хірург Аркадій Чумак потім казав, що її врятував не випадок, а точний рефлекс. Вона заперечила, що рефлекс був звичайним робочим. Після трьох місяців лікування комісія визнала її непридатною до попередньої служби. Здоров’я вже дозволяло рухатися й працювати, однак розвідці були потрібні люди без таких обмежень. Сперечатися вона не стала. Система охоче користується зручними причинами, а поранення було саме такою причиною.

У травні вона повернулася до великого міста. Вечорами вулиці ще поринали в затемнення, але в людях уже з’являлося слабке очікування мирного життя. Лариса отримала кімнату в комунальній квартирі й влаштувалася до робітничої їдальні. До війни вона рік готувала в санаторії й знала не лише просту кухню, а й дієтичне харчування. Після демобілізації ця навичка виявилася єдиною, яку не доводилося приховувати.

Добра кухня вимагала тих самих якостей, що й розвідка: терпіння, розрахунку, уваги до дрібниць і здатності працювати з тим, що є, а не з тим, чого хотілося б. Ця схожість іноді її забавляла, хоча вголос вона про неї не говорила. Удень вона стояла біля плити, вечорами читала, зрідка ходила в кіно. Майбутнє планувала не далі ніж на тиждень. Мирне життя оточувало її, але всередині лишався той темп, до якого вона звикла на війні…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇