Інспектор грубо повівся з документами пенсіонера, не підозрюючи, хто невдовзі з’явиться поруч

— Вилазь, діду. Жваво. Долоні на капот, ноги розставив.

Молодший офіцер Єршов різко смикнув на себе дверцята старенького позашляховика, доглянутого до майже домашнього блиску. Завіси жалібно скрипнули, ніби машина й сама не розуміла, за що з нею так поводяться. Єршов був високий, широкоплечий, з обличчям людини, яка надто рано повірила у власну безпомильність. Полуденне сонце било просто в очі, траса тягнулася порожньою сірою стрічкою, а довкола не було нічого, крім сухої трави, гарячого повітря й рідкісних машин, що миготіли вдалині.

Місце він обрав зручне: далеко від населеного пункту, без камер, без випадкових свідків, із таким зв’язком, що то з’являвся, то зникав, наче не хотів мати стосунку до того, що відбувається.

Його напарник, сержант Лаптєв, стояв біля патрульної машини й ліниво перекочував у пальцях смугастий жезл. З виразу його обличчя було видно: втручатися він не збирається. Для нього все це виглядало не службою, а розвагою, здатною скрасити одноманітну зміну.

Віктор Павлович, чоловік років сімдесяти, вибрався із салону без поспіху. На ньому був старий вицвілий кітель без жодних знаків розрізнення і прості випрасувані штани. Рухався він неквапно, але в цій неквапності не було безпорадності. Радше — звичка не марнувати жодного руху.

Суглоби тихо хруснули, коли він випростався біля машини. Старий не став підвищувати голос, не почав сперечатися, не зажадав пояснень. Він лише глянув на Єршова з-під важких сивих брів і спокійно сказав:

— Документи я вже передав вам, начальнику….