Розбираючи старе горище, хлопець знайшов дивний фотоколаж своєї дружини, зроблений 15 років тому

— Якщо ти віднесеш це в поліцію, між нами все скінчено, — сказала Анна й притисла долоню до грудей, ніби намагалася втримати серце. Артем іще ніколи не бачив, щоб дружина так дивилася на нього: не сердито, не винувато, а з тваринним страхом. В іншій руці в неї тремтів старий картонний аркуш, знайдений ним серед запилених коробок. По краю картону проступила нерівна смуга засохлого клею.

Уранці вони приїхали до будинку, який Аннина бабуся заповіла онуці, щоб продовжити розбирати речі перед продажем. Бабусі не стало чотири місяці тому, і відтоді Олена, мати Анни, телефонувала майже щодня, квапила їх і особливо просила не чіпати літню кухню у дворі. Вона вже знайшла покупця й сердилася, коли Артем пропонував спершу полагодити дах. Дивний поспіх дратував його: покупець навіть не оглянув кімнати, але був готовий внести завдаток готівкою. Того дня Анна поїхала по мішки, а він піднявся на горище сам.

За валізою зі зламаною застібкою стояла пласка коробка, перев’язана вицвілою стрічкою. У ній лежали шкільні зошити, пластмасові заколки й фотоколаж: вісім світлин юної Анни, наклеєних на щільний сірий картон. На одних вона сміялася біля фотокіоску, на інших стояла на зупинці чи біля хвіртки бабусиного будинку. Усе виглядало б звичайно, якби не одна й та сама дівчина на задньому плані.

Артем упізнав червоний шарф раніше, ніж обличчя. Такий шарф він сам подарував молодшій сестрі Світі на дев’ятнадцятиріччя. На чотирьох знімках вона то проходила за спиною Анни, то сперечалася з високим чоловіком біля білого фургона, то заходила у двір. П’ятнадцять років тому Світла зникла. Родина розклеювала оголошення, обходила лікарні, їздила за випадковими адресами й відповідала на дзвінки людей, які вимагали гроші за вигадані відомості. Шукали доти, доки в батька не стався серцевий напад, а мати не перестала виходити з квартири.

На п’ятому знімку за Світлою йшла жінка у світлому плащі. Обличчя майже не було видно, але Артем упізнав круглу брошку на комірі: Олена вдягала її на кожне родинне свято. Біля фургона стояв Віктор, її колишній чоловік і Аннин вітчим. Унизу колажу рукою Анни було написано число. Саме цього дня Світлу бачили востаннє.

Коли Анна повернулася, він уже чекав на неї біля сходів. Вона побачила картон, упустила в’язку мішків і зблідла. Спершу попросила віддати знахідку, потім спробувала вирвати її, подряпавши Артемові зап’ясток. Він запитав лише одне: чому вона жодного разу не сказала, що знала Світу. Анна повільно опустилася на сходинку й прошепотіла, що після тієї ночі допомогла людині, яка вбила Світу. Останнє слово розчинилося під дахом будинку…