Вони вже ділили метри живого батька. Генiальний фінансовий хід пенсіонера

Що я не можу спати від туги? Ні, я — Савельєв. Савельєв не скаржиться.

Місяць минув. Ніхто не приїхав забрати мене назад. Я не здивувався.

Я знав. Із першого дня знав. Місяць — це була брехня.

Гарна, зручна брехня. Для них зручна, не для мене. Світлана подзвонила й сказала, щоб я ще трохи побув.

Сказала, що зима скоро. Що мені там тепліше, безпечніше. А навесні заберуть.

Навесні, ага. Весна прийде, і вони знайдуть нову причину. Літо — спекотно, осінь — слизько, зима — холодно.

Завжди знайдеться причина. Я перестав чекати. Це був ключовий момент.

Коли ти перестаєш чекати, стає легше. Не добре — ні, але легше. Бо очікування — це найболючіша річ на світі.

Ти сидиш і чекаєш дзвінка, чекаєш візиту, чекаєш, що хтось згадає про тебе. І кожен день без дзвінка — це маленька смерть. А коли перестаєш чекати, помираєш один раз.

І все. І далі просто живеш. Я почав спілкуватися з іншими мешканцями.

Був тут один чоловік, Петро Ілліч, капітан далекого плавання. 89 років. Міцний, як дуб.

Ходив прямо, говорив голосно. Розповідав історії про море, про порти, про шторми. Я слухав його годинами.

Цікава людина. Його сюди здала донька. Єдина донька, яку він обожнював.

Здала й жодного разу не приїхала за півтора року. Жодного разу. Він не говорив про це.

Але я бачив, як він щонеділі підходить до вікна й дивиться на дорогу. Чекає. Він казав, що не чекає.

Але я бачив. Була ще Ганна Петрівна. 82 роки.

Колишня вчителька музики. Грала на фортепіано. У пансіонаті було старе піаніно в спільній кімнаті, розстроєне, з жовтими клавішами.

Вона сідала й грала. Шопена, Чайковського, тихо, ніжно, із заплющеними очима. І весь зал завмирав.

Навіть ті, хто вже мало що розумів, затихали й слухали. Музика, вона пробивається крізь усе. Крізь хворобу, крізь забуття, крізь самотність.

Вона доходить до серця напряму. У Ганни Петрівни було троє дітей. Жоден не приходив.

Вона казала, що не тримає на них зла. Казала, що діти — це птахи. Ми їх виростили, поставили на крило, і вони полетіли.

Це природно. Не треба на них ображатися. Мудра жінка.

Я намагався думати так само. Не завжди виходило. Був ще Микола.

Без по батькові, просто Микола. Він просив, щоб його звали просто Микола. Йому було 76.

Наймолодший із нас. Він потрапив сюди після інсульту. Ліва сторона паралізована.

Говорив насилу. Але очі живі, розумні, сумні. Він раніше був викладачем в університеті.

Філософію викладав. І коли міг говорити, говорив такі речі, що мурашки по шкірі. Він сказав мені якось, у чому трагедія старості.

Не в тому, що тіло слабшає. А в тому, що ти нарешті розумієш життя, але вже пізно щось змінювати. Правильно сказав.

Точно сказав. Минали місяці, я звик. Людина до всього звикає.

До режиму звик. До їжі звик. До чужих стін звик.

Не полюбив? Ні. Але звик.

Ходив на прогулянки територією. Сидів на лавці. Дивився на сосни.

Розмовляв із Петром Іллічем. Слухав Ганну Петрівну. Жив, якщо це можна назвати життям.

Андрій дзвонив раз на два тижні. Розмови були короткі й сухі. Як ти, тату? Нормально. Ну гаразд, бувай.

Бувай — і все. Світлана дзвонила трохи частіше, але теж без тепла. Наче дзвонила з обов’язку.

Наче ставила галочку. Подзвонила батькові. Совість чиста.

Приїхали вони до мене один раз. Обоє. Через чотири місяці.

У лютому. Привезли торт і апельсини. Посиділи годину.

Андрій ходив коридором. Озирявся. Сказав: «Ну, нормально тут. Чисто, тепло. Чого ще треба?»