Випробування довірою: як нічний підробіток назавжди змінив стосунки матері й доньки

— Так, — погодилася вона. — Мала.

Ні образи, ні докору — просто факт. Так буває в сім’ях, мабуть.

— Ти злишся? — спитала я.

Вона подумала.

— Ні. Злилася трохи в грудні, коли знайшла конверт. Що ти мовчала. А потім зрозуміла, що ти мовчала з тієї самої причини, з якої мовчала я. Щоб не лякати.

Я кивнула.

— Мам. — Вона підвелася. — Мені треба повертатися, зміна ще не скінчилася. Ти поговори з Сергієм Миколайовичем, він тебе чекає. Скажи, що прийшла після дзвінка.

— Добре.

— І… мам. Не відмовляйся, гаразд? Просто прийми.

Я подивилася на неї. Висока, майже торкається головою верхньої полиці в шафці поруч із нами. Сіра форма, зачіска розтріпалася. Ручка в кишені.

— Постараюся, — сказала я.

— Не «постараюся», а просто прийми. Це різні речі.

Вона обійняла мене швидко, міцно — і пішла назад, до своєї швабри. Не озирнулася. Просто взяла швабру й знову почала працювати — акуратно, не поспішаючи, ніби все давно вирішено.

Я дивилася їй услід кілька секунд. Потім встала й пішла до реєстратури.

Сергій Миколайович виявився невисоким, лисуватим, зі стомленими манерами людини, яка говорить телефоном увесь день і втомилася від цього вже давно…