Мільйонер підібрав на шосе брудну незнайомку, не підозрюючи, що її поява змінить цей вечір

— Та що ж таке… — видихнув Тарас майже беззвучно й ударив долонею по керму так, що глухий ляск відгукнувся в зачиненому салоні.

Машина слухняно скинула швидкість, хоча самому Тарасові здавалося, ніби навіть двигун обурений його різким рухом. За лобовим склом хуртовина стояла стіною. Сніг летів збоку, шмагав по дорозі, розчиняв фари в каламутній білій млі, і серед цього холоду, на узбіччі траси, він помітив людську постать.

Спершу Тарас вирішив, що йому привиділося. Хто при здоровому глузді піде пішки порожньою дорогою в таку погоду? Силует був надто тонкий, зігнутий, майже зникав на тлі заметів. Здавалося, зима навалилася на цю людину всією своєю вагою і от-от остаточно притисне до землі.

Він уже хотів проїхати далі. Роздратування піднімалося звичною хвилею: день вимотав, дорога слизька, попереду ще дзвінки, папери, чужі претензії. Але тієї ж миті, коли машина майже зрівнялася з самотньою постаттю, Тарас, сам не розуміючи навіщо, натиснув на гальма.

Дороге темне авто неохоче зупинилося біля узбіччя. Колеса скрипнули по насту. Тарас примружився, вдивляючись крізь білу завісу, і тільки тепер збагнув, що перед ним не дорослий чоловік, як йому спершу здалося, а дівчина.

Промерзла, мокра, майже синя від холоду. Під світлом фар її обличчя виглядало сірим, тонким, ніби вся кров пішла зі шкіри. Волосся, сплутане й обважніле від снігу, липло до щік, з кінчиків стікали крижані краплі. На ній була легка, явно не зимова куртка, поношений рюкзак висів на одному плечі, а очі — великі, напружені — дивилися так, як дивляться не на допомогу, а на можливу небезпеку.

Тарас опустив скло рівно настільки, щоб його було чути…