Вирішила викинути речі, за які чіплявся колишній чоловік. Деталь на підлозі передпокою змусила її збліднути

«Передпокій і коридор, метрів шість».

Дівчина порахувала, видала банку й валик, і Єва поїхала додому фарбувати стіни. Фарбувала два вечори. Уперше в житті робила це сама: раніше за будь-який ремонт відповідав Геннадій, точніше, відповідав тим, що відкладав його до безкінечності.

Єва заляпала фарбою старі джинси, забруднила лоба, один раз наступила в піддон і лишила бежевий слід на підлозі. Але коли закінчила, стояла в передпокої й дивилася на свіжі стіни, і щось усередині відпустило ще на один оберт, як гайку, яку повільно відкручують. Потім настала черга кухні.

Не ремонт, просто лад. Єва витягла з верхньої шафи стос старих тарілок, які Геннадій притяг від своєї матері й не дозволяв викидати: «Це пам’ять, не чіпай». Тарілки були важкі, з коричневою облямівкою, одна з тріщиною.

Єва акуратно склала їх у коробку й віднесла в під’їзд, поставила на підвіконня між поверхами — як роблять, коли річ іще придатна, але більше не потрібна. До вечора коробка зникла. Хтось забрав, і добре.

Вона почала телефонувати людям. Не відразу, поступово. Спершу Тамарі, колишній колезі, з якою вони колись дружили, але потім Геннадій став бурчати: «Знову твоя Тамара, вічно ви теревените по три години».

Єва стала дзвонити рідше, потім зовсім перестала. Тамара не образилася: вона сама пройшла через розлучення п’ять років тому й усе розуміла. Коли Єва зателефонувала й сказала: «Томо, привіт, це я, давно не спілкувалися», Тамара розсміялася й відповіла: «Ну нарешті! Давай у суботу в кафе, я пригощаю».

Вони зустрілися в маленькій кав’ярні на розі, де пахло корицею й ваніллю, і просиділи три години. Єва розповіла все: про доріжку, про ключі, про квартиру 47, про суд. Тамара слухала, хитала головою, підливала собі кави й жодного разу не сказала «я ж казала».

Натомість сказала: «Знаєш, що найголовніше? Ти не зламалася. Ти могла сісти й плакати, а ти пішла й розібралася».

«Я і плакала, — зізналася Єва. — Один раз. Уночі, після того, як повернулася з тієї квартири. Але потім якось усе минуло».

«»Якось усе минуло» — це і є сила, — сказала Тамара. — Не треба думати, що сильні не плачуть. Сильні плачуть, а вранці їдуть до юриста». Єва усміхнулася.

Уперше за багато тижнів по-справжньому, не з ввічливості й не через силу. Потім зателефонувала Настя. Звичайний суботній дзвінок, але цього разу Єва не стала віджартовуватися й казати, що все добре.

Розповіла доньці про суд: коротко, без подробиць, але чесно. «Мамо, — сказала Настя після паузи, — я так злюся на нього. Просто так злюся, що не можу».

«Не треба злитися, — відповіла Єва. — Це його життя, його вибір. Ми тепер окремо». — «Але ж він тебе обманював стільки років». — «Так, але я більше не обманююся, і це важливіше».

Настя помовчала, потім сказала: «Мамо, я приїду на наступні вихідні. Хочу тебе обійняти. Приїжджай, я котлети зроблю».

«Твої котлети — це серйозний аргумент». Вони обидві розсміялися, і Єва відчула, як усередині щось потеплішало — не різко, а повільно, як охолола батарея, в яку нарешті пустили гарячу воду. Минали тижні…