Я готувалася до найгіршої ночі у своєму житті. Деталь у руках мого дивного чоловіка, яка змусила мене заніміти

Не чекаючи жодної реакції, він плавно повернувся до мене. «Настя, правильно? Галина дуже добре про вас відгукується. Як вам тут живеться? Звикаєте потроху?»

«Звикаю», — коротко відповіла я. Він присів навпочіпки біля інвалідного візка й заговорив із Мішею. Його мова була повільною, неприродно гучною й просякнутою перебільшеною, фальшивою лагідністю.

«Мішенько, ти такий молодець! Тримаєшся! Погода сьогодні чудова, правда?» — воркував він. Саме так зазвичай розмовляють із людиною, в якої безповоротно віднялася не лише мова, а й розум. Міша у відповідь лише вперто дивився вбік.

Наприкінці свого візиту Волков співчутливо сказав мені: «Ви велика молодець, що погодилися на це. Бідний Мішенька так потребує постійної турботи». У цих словах знову крилося щось глибоко неправильне.

Річ була не в самих словах, а в інтонації. Фраза «Бідний Мішенька» звучала так, ніби йшлося про зламаний предмет меблів, а не про живу людину. У його показному співчутті ховалося щось, що мені категорично не подобалося.

Я відповіла гранично нейтрально: «Ми даємо раду». Він поїхав у своїх справах, а я повернулася до Міші й звернула увагу на одну важливу деталь. Коли Волков розливався перед ним, Міша принципово на нього не дивився.

Він демонстративно відводив погляд убік або дивився в землю, утримуючи його там доти, доки гість не замовкав. І робив він це зовсім не через сором’язливість, а через щось значно глибше. Уночі я знову довго розмірковувала про цю дивну поведінку.

Я згадувала сцену на весіллі, той пронизливий погляд, і думала: «Здається, я намацала щось важливе, але поки що до кінця не розумію, що саме». Минуло три тижні після нашого формального весілля. Був тихий вечір, і я, як завжди, читала вголос детектив.

Випадково вибрана з полиці книжка виявилася напрочуд хорошою. У неї був щільний, розумний сюжет із масою несподіваних поворотів. Міша дуже уважно слухав, поки я не дочитала розділ і не закрила книжку на закладці.

Раптом він підняв неслухняну руку й указав просто на детектив. Я подумала, що він просто хоче роздивитися обкладинку, і простягнула йому книжку. Він узяв її повільно, з величезним зусиллям, бо права рука слухалася його дуже погано.

Але він став дивитися не на яскраву обкладинку. Він насилу потягнувся до столу й узяв простий олівець. Я заворожено спостерігала, як він відкриває книжку на чистому форзаці, незграбно перехоплює олівець і починає писати.

Писав він неймовірно повільно й криво, роблячи болісні паузи між літерами. Здавалося, кожна нова літера коштує йому титанічного внутрішнього рішення. На папері з’явилися літери: Я. З. Н. А. Ю.

Я завмерла й боялася навіть дихати. Він продовжував виводити літери, що склалися у слово: «Хто?» Моє серце ухнуло кудись униз.

«Що ти знаєш?» — запитала я тремтячим шепотом. Він подивився на написане, а потім знову взявся креслити олівцем. Із величезними труднощами, тремтячою рукою він вивів ще одне слово: «Мене».

Тиша в просторій кімнаті раптом стала дзвінкою. «Хто? Що саме він із тобою зробив?» — запитала я. Міша написав ще одне слово, відклав олівець і прямо подивився на мене.

На папері було написано: «Волков». Я сиділа зовсім нерухомо, не в силах відірвати погляд від цього короткого слова. «Ти в цьому впевнений?» — запитала я, дивлячись йому в очі.

Він повільно, але твердо кивнув один раз. Це був не механічний рух хворого, який погоджується просто тому, що його про щось запитали. Це був усвідомлений рух дорослої людини, яка прийняла тверде рішення говорити правду.

«Ти пам’ятаєш, як саме це сталося?» — допитувалася я. Він заперечно похитав головою й написав: «Не все. Уривками». Обличчя Волкова, запропонований келих, а потім тільки непроглядна темрява.

Я різко встала й пройшлася кімнатою від стіни до вікна й назад. У моїй голові нарешті складався пазл, який я поки що навіть боялася озвучити. Жахлива аварія, підозрілий Волков, той пронизливий погляд на весіллі й фальшиве «Бідний Мішенька».

Навіщо діловій і зайнятій людині щотижня старанно навідувати хворого друга, якщо той його навіть не впізнає й не може сказати ні слова? І тут я зрозуміла: він просто хоче особисто переконатися, що все лишається під контролем. «Ми поки нікому нічого не кажемо, домовилися?» — суворо сказала я.

Міша уважно подивився на мене й вивів на папері ще одну коротку фразу: «Кому сказати?» Я довго дивилася на ці два страшні слова на форзаці детектива. Я думала про те, що він провів у цій золотій клітці півтора року, знаючи правду, але не маючи фізичної можливості її вимовити.

І щотижня до нього приходив монстр, називаючи його «бідним Мішенькою». А поруч був убитий горем батько, який нічого не підозрював, і лікарі, які розводили руками. «Добре, — рішуче сказала я. — Тоді давай, розповідай мені все, що пам’ятаєш, уривками й без поспіху».

Наступного тижня в нас з’явилася чітка система роботи. Я купила звичайний шкільний зошит у клітинку й сховала його на полиці серед книжок, поставивши корінцем до стіни. Увечері, коли Галина йшла, а Віктор Краснов зачинявся в кабінеті або виїжджав, ми починали діяти.

Ми сідали за стіл, Міша насилу писав, а я читала. Пам’ять поверталася до нього саме фрагментами, а не цілою рівною картиною. Він згадав великий корпоративний вечір у ресторані, де Волков підійшов до нього біля барної стійки з двома келихами в руках.

Волков тоді сказав: «Це особливий коньяк, Мішо, обов’язково спробуй». Міша довірливо випив, а за двадцять хвилин відчув, що земля буквально йде з-під ніг. Це було не схоже на звичайне сп’яніння; голова стала чавунною, а тіло перестало слухатися.

Міша захотів присісти, а Волков турботливо запропонував: «Тобі краще поїхати додому, ти якийсь поганий маєш вигляд». Міша не захотів турбувати особистого водія й сів за кермо сам. На нічній трасі йому назустріч вилетіла фура — на цьому місці він відклав олівець і втупився в стіл.

«Ти пам’ятаєш запах того коньяку або якийсь незвичний присмак?»