Я хотіла здивувати чоловіка новиною про новий дім, але невдовзі зрозуміла, що мовчання було правильним рішенням

Узимку котедж нарешті став схожим на справжній дім. У вітальні з’явився великий м’який диван, на якому можна було витягнути ноги й читати вечорами. На кухні поставили круглий стіл зі світлого дерева. У спальні повісили щільні штори кольору теплого піску. Біля вікна Катерина поставила крісло й невелику лампу, щоб світло падало рівно на сторінки книжки.

Робітники розчистили сад, прибрали старі гілки, підготували землю під майбутні клумби. Перший сніг випав наприкінці листопада. Катерина стояла біля панорамного вікна з чашкою какао й дивилася, як білі пластівці лягають на темні гілки сосен. У каміні потріскували дрова. Дім був наповнений м’яким світлом і тишею.

Телефон лежав на столі й більше не змушував її здригатися. Не було погроз, довгих звинувачень, невідомих номерів. Після другого засідання Тарас зник із її життя. Можливо, це було тимчасово. Можливо, назавжди. Катерина вперше дозволила собі не думати про це щодня.

У грудні приїхала Ніна допомагати прикрашати ялинку. Вона привезла коробку іграшок, мандарини й пакет із пряниками.

— Ти розумієш, що це твоє перше свято без нього? — спитала вона, розплутуючи гірлянду.

— Розумію.

— І як?

Катерина замислилася.

— Тихо.

— Погано тихо чи добре?

— Добре. Дуже добре.

Ніна усміхнулася.

— Значить, усе було правильно.

Катерина дістала з коробки синю скляну кульку зі сріблястими сніжинками й повісила її на верхню гілку.

— Я довго не могла зрозуміти, чому мені так боляче, — сказала вона. — Адже останні роки Тарас майже нічого мені не давав. Ні тепла, ні підтримки, ні поваги. Але все одно було відчуття, ніби мене зрадили.

Ніна закріпила гірлянду й подивилася на неї м’яко.

— Бо ти любила не лише його. Ти любила життя, яке вигадала поруч із ним. Сім’ю, в яку хотіла вірити.

Катерина повільно кивнула. Це була правда. Вона оплакувала не лише чоловіка, якого втратила. Вона оплакувала десять років віри в дім, де її насправді давно не чекали як рівну.

У переддень свята Катерина запросила найближчих: Ніну, Ларису з чоловіком і сусідку Галину Степанівну, яка за останні місяці стала майже рідною. Катерина приготувала качку з яблуками — ту саму, яку колись збиралася поставити перед Тарасом у день купівлі будинку. Тільки тепер страва стояла на її столі, серед людей, які раділи разом із нею без заздрості й розрахунку.

Коли годинник пробив північ, гості вийшли на ґанок дивитися салюти. Катерина затрималася у вітальні. На столі пахло мандаринами й корицею, у каміні догорали вуглини, ялинка мерехтіла м’якими вогниками. Телефон коротко завібрував. Невідомий номер.

«Зі святом. Я знаю, що не заслуговую відповіді. Просто хотів сказати: ти була найкращим, що в мене було. Я зрозумів це надто пізно».

Катерина дивилася на екран кілька секунд. Раніше ці слова перевернули б їй душу. Вона б перечитувала їх, згадувала, сумнівалася, шукала в них надію. Тепер вони викликали лише легкий сум — не за Тарасом, а за тією жінкою, яка колись чекала саме цих слів і була готова повірити їм.

Вона не відповіла. Заблокувала номер, поклала телефон на стіл і вийшла на ґанок. Над соснами розсипалися вогні. Ніна сміялася, Галина Степанівна поправляла шарф, Лариса знімала небо на телефон. Катерина вдихнула морозне повітря на повні груди.

Рік тому вона була жінкою, яка таємно накопичувала на мрію й боялася порушити крихкий спокій сім’ї. Тепер вона була господинею власного дому, своєї тиші, свого майбутнього…