Сусідка по дачі постійно перекидала мені через паркан старі дитячі іграшки. Я хотіла влаштувати скандал, але вночі мій пес роздер одну з них

— До п’ятниці підпишеш угоду про передачу мені половини дачі, Лєно, — сказав Павло й штовхнув до мене через кухонний стіл теку з чернеткою позову. — Інакше я доведу, що ти обманом переписала на себе мамину дачу, поки вона погано тямила.

Чай у моїй чашці давно вистиг, але я все одно тримала її обома руками, ніби вона могла втримати мене від падіння. За спиною на веранді завмер Микита, мій чотирнадцятирічний син. Павло навіть не глянув на нього. Він розклав переді мною копії: витяг із реєстру, якісь роздруківки, аркуш із нерівними рядками, наче маминим почерком, і сухо додав, що сусідка Світлана Савчук готова підтвердити мої «вмовляння» і мамині провали в пам’яті.

— Ти розумієш, що говориш? — спитала я, але голос вийшов чужий, хрипкий. — Ти ж був у мами двічі за останній рік.

Павло відвів очі до вікна. На подвір’ї Бім, наш рудий пес, натягував ланцюг до паркану й тихо гарчав. Брат провів долонею по щетині, ніби втомився від моєї дурості, і сказав, що в нього борги, сім’я, майстерня на межі закриття, а я «сиджу на землі, як королева». Його злість була перемішана з образою, і від цього ставало ще страшніше.

Коли він пішов, хвіртка гримнула так, що здригнулися шибки в старому серванті. Я стояла посеред кухні, притискаючи теку до грудей, і не могла змусити себе вдихнути. Микита підійшов, мовчки зняв із плити молоко, що втекло, і спитав зовсім по-дитячому: «Мамо, він справді може нас вигнати?»

Я хотіла відповісти впевнено, але в цю мить через паркан перелетіла пластикова машинка з відламаним колесом, ляпнулася в мокру грядку й перекинулася кабіною догори. На сусідській ділянці грюкнула кватирка, і за фіранкою майнуло бліде обличчя Світлани Савчук…