Я мовчки підійшла. Несподівана розв’язка однієї дуже пафосної вечірки
— спитала пенсіонерка з цілком щирою, теплою участю. «Ти в такому жахливому вигляді, ніби щойно втекла з власного весілля». Маша лише гірко всміхнулася, з тугою дивлячись на свої босі, забруднені ноги.
«Ви майже вгадали», — чесно відповіла вона хрипким, остаточно зірваним від недавніх сліз голосом. «Скоріше, мене з цього весілля з ганьбою вигнали. І, якщо чесно, цілком заслужено».
Літня жінка розуміюче й співчутливо закивала головою, а потім глибоко полізла у свою бездонну сумку. Вона дістала звідти простенькі, старенькі, але дуже чисті матерчаті капці й простягнула їх змерзлій Маші. «Візьми, доню, негоже молодій дівчині босою по холодному місту ходити».
«І старенький плащ ось тримай, прикрийся від прохолоди. У мене рідна донька приблизно такого ж розміру, як і ти». Маша спершу хотіла гордо відмовитися, але моральних сил на колишню гордість у неї вже не лишилося.
Вона мовчки, з вдячністю взяла запропоновані капці й накинула на змерзлі плечі старенький плащ, що затишно пах нафталіном і сушеними травами. Уперше за дуже довгий час вона насправді відчула просту, цілком безкорисливу людську доброту. Від цього несподіваного тепла в неї знову зрадливо защипало в носі.
Невдовзі до зупинки під’їхав перший ранковий автобус, дуже старий і гучно деренчливий. Маша тихо зайшла всередину просторого салону й зайняла вільне місце просто біля вікна. Вона безцільно їхала в самий центр міста, що прокидалося, зовсім не знаючи навіщо.
Просто монотонний рух транспорту давав їй слабку ілюзію бодай якоїсь життєвої мети. На сусідньому сидінні втомлена молода мама лагідно заколисувала малюка, який тихо хникав і з цікавістю тягнув пухкі рученята до яскравої весільної сукні. Маша раптом упіймала себе на думці, що дивиться на цю чужу дитину з незрозумілою, щемкою тугою.
Вона усвідомила, що в неї, найімовірніше, ніколи в житті не буде нічого подібного. Утікач Стас мав цілковиту рацію: вона справді не вміє щиро любити нікого, крім самої себе. Старий автобус сильно трусило на дорожніх вибоїнах, і ослаблу Машу почало відчутно заколисувати.
Вона міцно заплющила очі й з усіх сил спробувала ні про що не думати. Але яскраві, болючі спогади про катастрофу вчорашнього вечора невблаганно накочували знову й знову. Приблизно за годину довгих поневірянь рейсовий автобус нарешті в’їхав до міста.
Маша вийшла на знайомій зупинці біля старого міського парку, де вона колись часто гуляла ще школяркою. Тут, здавалося, зовсім нічого не змінилося за минулі роки. Стояли все ті самі перекошені дерев’яні лавки й той самий кам’яний фонтан, який не працював уже років п’ятнадцять.
Вона втомлено присіла на знайому лавку й повільно дістала свій дорогий смартфон. На яскравому екрані тривожно висіло тридцять сім пропущених викликів від панічної матері. А ще двадцять чотири повідомлення від тих самих подруг, які вчора найпершими боягузливо покинули свято.
Маша навіть не стала їх відкривати й читати. Їй тепер було абсолютно байдуже до їхньої лицемірної думки. Вона знайшла в телефонній книзі старий контакт, який колись давно зберегла на всяк екстрений випадок….
