Я особисто провела чоловіка на рейс, а вночі поліція повідомила про його загибель. Сюрприз, який чекав на мене під час упізнання

— Пробач, Софіє, ми мусимо віддати тіло. Родина вже підписала відмову від судмедекспертизи.

Я застигла на місці, спостерігаючи, як найняті Романом працівники ритуальної служби піднімають тіло мого чоловіка. Вони загорнули його в холодний чорний мішок і швидко застебнули блискавку. Звук блискавки ніби розривав моє серце. Я зрозуміла, що в цій битві я сама. Їм було байдуже, як помер Павло. Їх хвилювала лише їхня репутація й цифри на фондовому ринку. В їхніх очах життя Павла було лише інцидентом, який треба було швидко залагодити.

Я дивилася на Романа, коли він віддавав розпорядження. Його годинник Patek Philippe блищав під світлом. Він повернувся до мене. Легка усмішка торкнулася його губ, а очі, здавалося, говорили: «Ти програла».

Приватне похоронне бюро містилося посеред соснового лісу за містом. Це було місце, орендоване родиною мого чоловіка для закритої й швидкої церемонії. Ні гучної музики, ні довгої черги співчутливців. Лише оглушлива тиша, що огортала дорогий гріб із червоного дерева.

Ірина Вікторівна сиділа на головному місці, тримаючи в руках чотки із заплющеними очима. Я не знала, чи молилася вона за душу свого сина, чи підраховувала, що сказати акціонерам завтра. Я стояла в кутку, спостерігаючи за кожним рухом. Роман був надворі, курив і розмовляв зі своїм адвокатом телефоном про спадок і передачу влади. Працівники бюро, які підготували Павла, теж вийшли на перерву.

Це був мій єдиний шанс. Якщо я дозволю закрити кришку цієї труни, правда про його смерть залишиться похованою назавжди. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, і повільно підійшла до труни. Там лежав він. Його обличчя було ретельно загримоване, щоб приховати неприродну червоність шкіри, очі заплющені, ніби він просто спав. Я дивилася на нього. Сльоза скотилася по щоці, але я швидко її витерла. Зараз не час для слабкості.

Із широкого рукава своєї сукні я дістала маленький скальпель — важливий інструмент із мого портативного набору. Лівою рукою я обережно підняла його голову й акуратно ввела лезо в густе волосся на потилиці. Я зрізала невелике пасмо волосся разом із коренем. Швидко поклала його в маленький пластиковий пакетик, захований у долоні. Волосся зберігає історію вживання речовин. Воно скаже мені, яку отруту було використано.

Далі — нігті. Я взяла холодну, закляклу руку чоловіка. Моє серце розривалося.

— Пробач мені, — прошепотіла я й маленькими щипчиками зрізала ніготь з його вказівного пальця. Тихе клацання рознеслося в тиші. Я глянула на двері, але Роман усе ще стояв спиною, розмовляючи телефоном. Тремтячими руками я підібрала шматочок нігтя й акуратно загорнула його.

Але моє чуття судмедекспертки підказувало, що чогось бракує. Трупні плями, червонувата шкіра… Мені треба було знайти місце введення отрути. Я взяла маленький медичний ліхтарик і оглянула все його тіло, від зап’ясть до пальців ніг. Жодних слідів від голки. Убивця був надто професійний, із великими медичними знаннями.

Світло ковзнуло по його шиї, і я завмерла. Я повільно відтягнула його ліве вухо. На шкірі за вухом, на соскоподібному відростку, де шкіра тонка й мало нервових закінчень, була крихітна червона цятка. На перший погляд її можна було прийняти за укус комара. Але для мене це були двері смерті. Навколо цятки був крихітний синець — ознака крововиливу, що виник, поки серце ще билося. Я швидко сфотографувала слід від голки на свій телефон.

У цю мить я почула кроки від дверей.

— Що ти робиш?