Я з усмішкою розчинив двері їхньої кімнати. Несподівана розв’язка одного дуже цинічного весілля

«Дякую. Спи».

«А ви? Вам же незручно в кріслі?»

«Я в гарячих точках спав на камінні, крісло — санаторій, спи».

Катя заплющила очі, розплющила. «Дядю Ваню».

«Ну?»

«Тато сказав, що ви — єдина людина на Землі, якій він довіряє. Він правильно сказав».

Іван Кузьмич мовчав секунду. Дві. «Спи, Катрусю», — повторив він. І голос його здригнувся, ледь помітно, на останньому складі.

Катя заплющила очі й заснула. Миттєво. Так засинають діти, коли знають, що їх хтось охороняє. Так засинають люди, які дісталися берега після шторму.

А Іван Кузьмич сидів у кріслі біля дверей. Рушниця на колінах, спина пряма. Очі на дверях. Він не спав, він і не збирався спати.

За вікном шумів вітер, десь унизу грюкнули двері під’їзду, проїхала машина — звичайні нічні звуки. Але для Івана Кузьмича кожен звук був сигналом, кожен шерех — потенційною загрозою. Він умів так: сидіти годинами, не рухаючись, слухати тишу й розрізняти в ній небезпеку. Цього його навчила війна. Цього його навчили гори, де кожен камінь міг бути останнім, що ти бачиш.

Близько першої ночі в коридорі почулися кроки. Повільні, обережні. Хтось пройшов повз двері й зупинився. Постояв секунд п’ятнадцять і пішов далі. Іван Кузьмич підняв рушницю, безшумно. Потримав її так хвилину, опустив.

Близько третьої — знову кроки. Інші, важчі, упевненіші. Стук у сусідні двері. П’яний голос: «Машо, відчини! Машо!» Потім вовтузня, лайка, кроки, що віддалялися. П’яний, не загроза. Іван Кузьмич перевів подих.

О п’ятій ранку, коли за вікном почало світати, він дістав із внутрішньої кишені піджака конверт. Старий, пожовклий, із загнутими кутами. Дістав із нього листа. Єдиний аркуш, списаний дрібним, стрибучим почерком. Лист був від Льошки, написаний за три дні до смерті. Останній.

«Кузьмичу, я знаю, що ти зробиш усе. Ти завжди робив усе. Навіть коли тебе не просили, навіть коли це було не твоє діло. Ти все одно робив. Бо ти такий. Бо ти — найсправжніша людина, яку я знаю. Катруся — хороша дівчинка. Добра, чиста. Вона не заслужила всього цього кошмару. Вона заслужила нормальне життя. Захисти її, Кузьмичу. Не дай її зламати. Цей світ, він же часто ламає саме тих, хто не заслужив. Я не боюся йти. Я боюся тільки одного — що вона залишиться сама. Але якщо ти поруч, вона не сама, і я спокійний. Дякую тобі, брате, за все. За те каміння, за ріку, за ночі, коли ти не спав, щоб я міг спати. Виходить, ти знову не спиш. Тепер заради неї. Пробач, що так вийшло. Твій Льошка».

Іван Кузьмич склав листа, прибрав у конверт. Конверт — у кишеню. Він подивився на Катю. Вона спала, закутавшись у ковдру, як у кокон. Тільки маківка стирчала, світле волосся, розкидане по подушці. Обличчя спокійне, розслаблене. Уперше за багато місяців вона спала без страху.

«Спить, як дитина», — прошепотів Іван Кузьмич. «Льошко, бачиш, спить. Ніхто не зачепить. Поки я дихаю, ніхто».

Він поправив рушницю на колінах, випростав спину й продовжив вартувати. За вікном сходило сонце.

Родичі почали стукати у двері о дев’ятій ранку. Спочатку чемно. Тук-тук-тук. «Іване Кузьмичу, молодята, сніданок». Тиша.

Потім голосніше. Бам-бам-бам. «Дядь Ваню, виходьте, каша стигне». Тиша.

О десятій Геннадій почав нервувати. «Я ж казав, — бурмотів він, ходячи коридором. — Я казав. Вісімдесят років. Серце. Навантаження. Мало що там».

Тамара стояла поруч, притискаючи до грудей телефон. Обличчя біле, губи стиснуті. «Дзвони адміністратору», — сказала вона.

«Може, вони просто сплять?»