Я з усмішкою розчинив двері їхньої кімнати. Несподівана розв’язка одного дуже цинічного весілля

— припустила Даша.

«Хто «вони»?» — верескнула Тамара. «Йому вісімдесят. Які сплять? Дзвони!»

Адміністратор, хлопець у жилетці з бейджиком Олег, прийшов за десять хвилин. Геннадій пояснив ситуацію, розмахуючи руками. Олег спробував заперечити: «Ми не можемо просто так відчиняти номер». Але Тамара обрушила на нього такий водоспад слів про відповідальність, суди й кримінальну справу, що Олег здався й дістав запасний ключ.

Двері відчинили. Геннадій увійшов першим. За ним Тамара, вчепившись йому в лікоть. За ними Даша, дві тітки з далекої рідні й Олег-адміністратор, що зазирав через плечі. Шість пар очей втупилися в кімнату, і кожен пошкодував, що ввійшов.

Ліжко було акуратно застелене. Ні, неправильно. Катя лежала в ліжку, у весільній сукні, укутана ковдрою до підборіддя, як дитина, яку на ніч укрила бабуся. Вона спала. Обличчя спокійне, чисте, з легким рум’янцем.

А Іван Кузьмич сидів у кріслі. Не в ліжку. Не поруч із Катею. У кріслі, біля самих дверей. Пряма спина, голова трохи нахилена. На колінах мисливська рушниця. Він не спав. Він задрімав. Ледь-ледь, по-старечому.

Але шум у коридорі розбудив його. Коли двері відчинилися, він уже дивився просто на тих, хто ввійшов. Сірі очі, ясні, тверезі, ані сліду сну. Він подивився на Геннадія, на Тамару, на всіх, і сказав: «Доброго ранку. Сніданок ще накритий?»

Тиша. Геннадій дивився на рушницю, на ліжко. На Катю, яка прокинулася від шуму й, кліпаючи, натягувала ковдру вище. На діда, у пом’ятій сорочці зі слідами безсонної ночі на обличчі, але прямого, незламного.

«Дядь Ваню!» — видавив Геннадій. «Ти що, ти всю ніч…»

«Сидів у кріслі?»

«Так».

«З рушницею?»

«Так».

«Але навіщо?»