Я з усмішкою розчинив двері їхньої кімнати. Несподівана розв’язка одного дуже цинічного весілля

— несміливо припустила листоноша Зіна. На неї подивилися, як на божевільну. Геннадій, племінник Івана Кузьмича, єдиний близький родич, дізнався останнім.

І вибухнув. «Ти що витворяєш, дядь Ваню!» — кричав він у слухавку. «Яке весілля? Тобі потрібна доглядальниця, а не дружина. Вона тебе обчистить і викине!»

Іван Кузьмич вислухав і відповів тим голосом, від якого свого часу блідли лейтенанти й полковники: «Геннадію, ти прийдеш на весілля. Поводитимешся пристойно. А будеш язиком молоти — пошкодуєш. Це не обговорюється».

Геннадій притих. Він знав: дядько слів на вітер не кидає. Ніколи не кидав. Але своїй дружині Тамарі він того ж вечора все виклав.

І Тамара, жінка з калькулятором замість серця, миттю підрахувала. Дядькова квартира в центрі, дача, заощадження. Усе це тепер упливе до якоїсь приблудної дівки.

«Треба їхати», — сказала Тамара, підтиснувши нафарбовані губи. «Треба розібратися. Може, ще не пізно його схаменути».

На весіллі вони сиділи праворуч від нареченого. Тамара — у шовковій сукні кольору жовчі, з усмішкою, за якою ховалася ненависть. Геннадій — червоний, спітнілий, із розв’язаною краваткою.

А Катя сиділа, як пташка в клітці. Біла сукня висіла на ній. Не тому, що була завелика, а тому, що дівчина ніби зсудомилася всередині неї.

Худенька, бліда, світле волосся, зібране в просту зачіску. Ні сережок, ні перснів, тільки тоненька обручка, яку Іван Кузьмич надягнув їй на палець у відділі реєстрації актів цивільного стану дві години тому.

Вона не танцювала, не сміялася, не брала участі в конкурсах, які ведуча урочистості, пишна жінка на ім’я Людмила, намагалася влаштувати. Коли Людмила спробувала витягти її на «танець нареченої», Катя подивилася на неї такими очима, що ведуча відступила й більше не чіпала.

«Безприданниця», — процідила Тамара, спостерігаючи. «Навіть усміхнутися по-людськи не може», — пробурмотіла вона собі під ніс.

«Може, вона хвора?»