Я з усмішкою розчинив двері їхньої кімнати. Несподівана розв’язка одного дуже цинічного весілля
— Тамара, нахилившись до сусідки, прошипіла так голосно, що чула половина столу. — «Дівка ж непроста. Вісімнадцять років — і одразу за старого».
«Зрозуміло, на що вона розраховує. На його квартиру, на заощадження. Домовина ж уже поруч».
Сусідка закивала, підтиснувши губи. Катя сиділа, опустивши голову. По щоці скотилася сльоза, і вона швидко змахнула її тильним боком долоні, поки ніхто не помітив.
Але дехто помітив. Даша, двадцятип’ятирічна онука Івана Кузьмича, сиділа навпроти й спостерігала. Їй було не смішно.
Їй було тривожно. А потім настав час проводжати молодят до спальні. Номер у готелі — люкс, із бордовими шторами й широким ліжком.
Він був прикрашений пелюстками троянд. Хтось із гостей постарався. На подушці лежав рушник, згорнутий лебедем.
Івана Кузьмича ляскали по спині. Він ішов рівно, не усміхався, ніс у руках шкіряний портфель, із яким не розлучався весь вечір. Що було всередині, ніхто не знав.
«Діду, не підведи!» — зареготав Геннадій уже біля дверей. «Тримай марку». Двері зачинилися, клацнув замок.
За дверима — регіт, шепіт, похабні жарти, від яких червоніли навіть стіни. А вранці… Вранці їх чекали на сніданок. О дев’ятій.
Потім о десятій. Потім об одинадцятій. Ніхто не виходив.
Двері замкнені. Тиша. Геннадій загрюкав: «Дядь Ваню! Дядь Ваню! Ви живі там?»
Мовчання. Тамара зблідла. «Гено, а раптом йому зле? Серце… 80 років, ця ніч… Мало що…»
«Кличте адміністратора!» — скомандував Геннадій.
Запасним ключем двері відчинили. Родичі скупчилися в отворі. Шестеро людей. І кожен витягував шию, щоб роздивитися.
І кожен завмер. Бо те, що вони побачили в цьому номері, не вкладалося ні в які рамки. Ні в ті, які вони собі нафантазували. Ні в ті, яких боялися. Ні в які взагалі.
Тамара притисла долоню до губ. Геннадій ступив крок назад і привалився до стіни коридору. Даша, що протиснулася між ними, раптом різко вдихнула, і сльози хлинули з очей.
Але щоб зрозуміти, що вони побачили в цьому номері, треба повернутися на пів року назад. У той день, коли в житті Івана Кузьмича Громова пролунав телефонний дзвінок, що перевернув усе.
Весілля зіграли в суботу, на початку жовтня. Ресторан «Берізка» на околиці міста: не розкішний, але пристойний. Білі скатертини, серветки кутиком і кухар Ахмед, який робив такі шашлики, що заради них приїздили з сусідніх районів.
Гостей набралося чоловік тридцять. Не тому, що Івана Кузьмича любили (хоча поважали багато хто), а тому, що подивитися на це видовище хотіли всі. Вісімдесятирічний удівець одружується з вісімнадцятирічною дівчиною. Такого в їхньому містечку ще не траплялося.
Чутки поповзли за тиждень до весілля. «Старий цап зовсім із глузду з’їхав», — казали на ринку. «Дівка-аферистка по гроші прийшла», — шепотілися біля під’їзду.
«А може, кохання?»
