Я з завмиранням серця розчинила двері незнайомого приміщення. Неочікувана розв’язка одного дуже підозрілого вечора

Потім сказав, що вранці він уважно оглянув пса, і йому здається, що в того опухли лапи. Треба швидше знайти господаря, щоб той відвіз його у ветклініку. Антон переглянув усі сайти, де вчора виставляв оголошення про знайденого пса, але відгуків під ними не було.

Собаку ніхто не впізнав і ніхто не шукав. Удень Алла трохи погуляла з донькою, а Антон сидів за ноутбуком, спілкувався з друзями. Перший день січня добігав кінця, а Павло так і не зателефонував, не привітав родину зі святом.

Коли діти заснули, на Аллу навалилася така образа, що хотілося плакати на весь голос. Але навіть цього вона собі дозволити не могла. Адже поруч спали діти.

За останні роки вона звикла приховувати від близьких те, що коїться в душі. Увесь час навіювала собі, що мусить бути сильною, бо відповідає за добробут у родині. От і намагалася, як могла, цей добробут підтримувати.

Увечері другого січня Алла оголосила дітям, що завтра вони повертаються додому. Продукти, привезені з собою, майже закінчилися, а грошей на магазин не було. Настрій у Алли був жахливий.

Мало того, що чоловік за всі ці дні жодного разу не зателефонував, так тепер з’явився новий клопіт — собака. Що з нею робити? Викинути на вулицю Алла її не могла.

Пес був домашній, слухняний, спокійний. Виставити його на вулицю означало приректи на загибель.
— Мамо, не ламай голову, — твердо сказав Антон, коли Алла почала міркувати про подальшу долю собаки. — Я вже все вирішив.

Мати здивовано подивилася на сина й подумала, що за ті кілька днів, які вони провели в селі, Антошко якось помітно й зовсім незбагненно змінився. Із безтурботного й не завжди слухняного хлопчиська він раптом перетворився на дуже серйозного й жорсткого чоловічка. Змінилося все.

Тон, яким він говорив із матір’ю та сестрою, погляд, спосіб мислення… З’явилося щось доросле й таке, що лякало Аллу.
— Що ти маєш на увазі? — спитала вона сина.
Антон відповів, що за два дні добре розібрався з темою загублених тварин і з’ясував, що якщо господар довго не знаходиться, то собаку чи кішку можна просто комусь подарувати.

Антон з’ясував навіть, що молодих службових і мисливських собак беруть у дар дуже охоче.
— Мамо, я кому попало нашого собаку не віддам, — заспокоїв він Аллу. — Знайду хорошого мисливця і йому подаруємо. Погоджуйся.

А поки що поживе в нас удома кілька днів або тижнів. Алла розуміла, що інших варіантів просто не існує. Тому їй довелося погодитися з сином.

Щоправда, вона додала, що вигулювати його Антон буде самостійно. І додала, що, можливо, вдасться розкрутити тата на оплату візиту до ветеринара. Увечері перед вечерею Антон, як і раніше, сидів за ноутбуком, пильнуючи свій і мамин смартфони…