Я завжди всміхалася, коли батьки жартували про пологовий, але одного разу вирішила продовжити цей жарт по-своєму.

Найвиразніше перший «пологовий» жарт Оксана пам’ятала зі шкільного свята, коли їй було близько десяти. В актовій залі зсунули довгі столи, дорослі принесли випічку й сік, а діти показували поробки. Оксана пошила ляльку з тканини й сама придумала їй сукню.

Учителька похвалила рівні стібки й сказала Людмилі, що дівчинка має рідкісне терпіння. Мати відразу пожвавішала:

— Навіть не уявляю, звідки воно в неї. На нас зовсім не схожа. Мабуть, у пологовому відділенні переплутали.

Хто засміявся першим, Оксана пізніше вже не могла пригадати. Можливо, сусідка по парті, а може, чийсь батько. Зате слова Павла збереглися в пам’яті точно. Він заявив, що їхня хороша донька, видно, дісталася іншій родині, а їм довелося виховувати оцю.

Дорослі засміялися ще голосніше. Учителька теж усміхнулася, але майже відразу відвела очі. Оксана стояла поруч зі своєю лялькою й розгладжувала їй крихітний поділ. Потім однокласниця запитала, чи справді її віддали не тим людям.

— Вони просто пожартували, — відповіла Оксана.

— То чому ти не смієшся?

Удома Людмила пояснила доньці, що та надто образлива й зовсім не розуміє гумору.

— Усі діти мріють бути особливими, а ти ще й невдоволена. Дивна дівчинка.

Павло не відірвався від телевізора, лише підтвердив: Оксана бере близько до серця кожне слово. Наступного дня вона сама переповіла цей жарт однокласницям. Якщо вимовити його першою й усміхнутися заздалегідь, ніхто не встигне помітити, як неприємно це чути.

Багато років потому все повторилося, коли Оксана привела додому молодого чоловіка. Кирило, з яким вона зустрічалася кілька місяців, сам запропонував познайомитися з її батьками. Людмила дістала альбоми, Павло посунув до столу ще один стілець. Спершу вечір минав спокійно.

Гортаючи фотографії, Кирило без жодного натяку зауважив, що Оксана не дуже схожа ні на матір, ні на батька. Людмила відразу підхопила:

— Ми й самі сумніваємося, наша вона чи ні. Може, ще не пізно повернути?

Батько засміявся найголосніше й додав, що доплату за таке довге зберігання все одно ніхто не запропонує. Кирило ввічливо всміхнувся. Оксана зробила те саме.

Уже в передпокої, поки батьки прибирали посуд, він запитав пошепки:

— Вони завжди так кажуть?

— Не зважай. У них такий гумор.

— Але ж тобі боляче це чути.

— Чому ти так вирішив?

Кирило уважно подивився на неї, однак сперечатися не став. Розійшлися вони з інших причин, хоча після знайомства він довго знаходив приводи не бувати в Бондаренків. Тоді Оксана вважала його надто серйозним. Тепер колишня впевненість здавалася їй захисною вигадкою.

Удома вона навіть не стала розбирати важку сумку, залишивши її просто в передпокої. У календарі на телефоні субота була позначена батьківськими роковинами: до них лишалося сім днів. Оксана вирішила, що відразу після святкування вимагатиме нового порядку оплати й чесної частки за самостійно виконані замовлення. Чергова відмова матері означатиме одне — час проситися на роботу до Світлани Мельник.

Світлана колись навчила її давати раду примхливим тканинам, а тепер володіла невеликим ательє. Навесні вона згадувала, що два столи в неї порожні. Але зважитися на відхід було важко. Постійні замовники знали салон Людмили, а не Оксану. У підсобці лишалися її машина, інструменти й лекала. До того ж мати вміла миттєво перетворити розмову про заробіток на докір у невдячності.

Телефон коротко дзенькнув. Повідомлення надійшло від незнайомої жінки, на фото якої Оксана побачила світловолосу ровесницю.

«Добрий день. Ви Оксана Бондаренко? Мене звати Дарина. Мій батько — Андрій Бондаренко. Схоже, ми родички».

Андрій був молодшим братом Павла. Оксана бачила його лише кілька разів: на двох родинних святкуваннях і на похороні бабусі. Вона знала, що в нього є донька, але особисто з нею ніколи не зустрічалася.

«Отже, ми двоюрідні сестри», — написала Оксана.

Відповідь з’явилася майже відразу: «Сервіс визначив не зовсім звичайну двоюрідну спорідненість. Збіг значно ближчий».

Дарина пояснила, що проходила домашній генетичний тест у пошуках рідні по материній лінії й побачила Оксану в базі. Та пригадала: два роки тому вона теж із цікавості надсилала такий набір. Один раз переглянула відсотки походження, прогорнула список далеких збігів і більше в особистий кабінет не заходила.

Оксана припустила, що сервіс помилився. У відповідь Дарина надіслала знімок екрана. У першому рядку стояло ім’я Оксани й позначення значно ближчого зв’язку, ніж між двоюрідними сестрами. Вона збільшила зображення й однаково кілька секунд не могла збагнути побачене.

«Ти говорила з батьком?»

«Так. Він попросив спершу написати тобі».

«Моїм батькам поки не дзвони, будь ласка».

Дарина набрала довгу відповідь, стерла її й надіслала коротку фразу: «Добре. Але тато вважає, що має сам усе пояснити».

Оксана так і сиділа на підлозі біля шафи, не знявши взуття. Екран устигав гаснути, а вона знову вмикала його. Слово «ближчий» нічого не прояснювало. Помилитися могли лабораторія, програма, власник набору; могло випадково збігтися прізвище. Старі результати в її кабінеті відповідей не дали.

За пів години Андрій надіслав голосове повідомлення. Він привітався, попросив не обговорювати таке телефоном і запропонував зустрітися в понеділок біля автовокзалу: його автобус мав там майже годинну зупинку. Наприкінці додав, щоб Оксана не сердилася на Дарину — дорослим слід було поговорити давним-давно.

Вона прослухала запис двічі й набрала батька. Павло не відповів. Матері Оксана телефонувати не стала: якби все виявилося безглуздою помилкою, Людмила встигла б розповісти про неї кожному родичеві ще до ювілею. Однак голос Андрія звучав так, ніби за кількома обережними фразами стояло надто багато…