Радянська медсестра пройшла через Афганістан і повернулася додому зовсім іншою людиною

Мене не впізнали. Мати відчинила двері, довго подивилася на мене порожнім поглядом і спитала, що мені треба. Я стояла на порозі дому, де прожила 22 роки, і не могла видушити із себе ані слова.

Вона повторила запитання, вже з роздратуванням, ніби я настирлива жебрачка. Я сказала: «Мамо, це я». Вона зблідла, вхопилася за одвірок і перелякано покликала чоловіка.

«Мертві не повертаються», — сказала вона. А я померла майже 11 років тому. Минуло майже 11 років від того липневого ранку 1980 року, коли я сіла в літак до Кабула.

Майже 11 років, за які я втратила все — родину, ім’я, країну, майбутнє, саму себе. Коли я їхала, мені було 23, я була медсестрою, у мене був наречений і віра в те, що добро перемагає. Коли я повернулася, мені було 34, у мене не було нічого, крім відновленого паспорта й пам’яті, яка не давала спати ночами.

Я вижила, але нічого не перемогла — просто продовжила дихати. У 1978 році я закінчила медичне училище рідного міста.

Хотіла стати лікаркою, але батько захворів, і треба було працювати. Влаштувалася до міської лікарні, у хірургічне відділення. Робота була важка, але я любила її.

Любила відчуття, що можу допомогти, що від мене залежить чиєсь життя. У мене був Андрій, інженер із заводу. Ми збиралися одружитися навесні 80-го.

Він уже отримав однокімнатну квартиру в новому будинку, у новому районі. Ми вибирали шпалери, сперечалися про те, який купити диван. Я хотіла бежевий, він наполягав на коричневому.

Тепер це здається таким смішним: сперечатися про шпалери, коли попереду все життя. Узимку 1979/80 року до нашої лікарні приїхав військовий лікар. Читав лекції, розповідав про роботу в складних умовах.

Він не говорив прямо про Афганістан, але всі все розуміли. Після лекції він підійшов до мене й ще до двох медсестер. Сказав, що потрібні добровольці, медперсонал для роботи в госпіталі при посольстві в Кабулі.

Умови хороші, зарплата втричі вища, за рік можна повернутися. І найголовніше — це важлива робота, допомога місцевим жителям. Я одразу загорілася.

Мені здавалося, що це шанс: поїхати, заробити грошей, повернутися й вступити до інституту. Андрій був проти. Він казав: «Який Афганістан? Там війна починається, ти з глузду з’їхала».

Батьки теж відмовляли, але я була вперта. Тоді мені було 22 роки, і я вірила, що світ справедливий, що наші лікарі лікують дітей, будують лікарні, допомагають. Я подала документи в лютому, у березні прийшло схвалення.

Андрій влаштував скандал, сказав, що якщо я поїду, весілля не буде. Я відповіла, що їду лише на рік, що ми зачекаємо. Він не став чекати.

У травні одружився з іншою. Мати плакала, коли я складала речі, батько мовчав. Він узагалі мало говорив після інсульту.

Лише коли я вже виходила за двері з валізою, він покликав мене, обійняв і прошепотів: «Не їдь, доню». Я поцілувала його в лоб і пішла. Це був останній раз, коли я його бачила…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇