Я завжди всміхалася, коли батьки жартували про пологовий, але одного разу вирішила продовжити цей жарт по-своєму.

До четверга на столі Оксани лежали чотири невеликі замовлення. Вона замінила дві блискавки, вкоротила рукави й підігнала по фігурі спідницю. Цих грошей вистачало на дорогу й продукти, але не на оренду окремого приміщення. Надія лишалася на Марину Коваль.

Ще до сварки вони обговорювали нову партію костюмів для іншої шкільної групи. Договір із салоном не був підписаний, і Марина обіцяла ухвалити рішення після роковин. Якби Оксана отримала це замовлення, вона змогла б внести перший платіж за маленьку майстерню й на кілька днів запросити помічницю.

Марина зателефонувала вранці.

— Оксано, тобі зручно говорити?

— Так. Я якраз хотіла спитати про нову групу.

— Через неї й телефоную. Ми скасовуємо замовлення.

— Чому?

— Я не хочу, щоб дитячі костюми опинилися посеред вашої сімейної війни. Людмила стверджує, що ти без дозволу забрала номери замовників. Її повідомлення вже отримали батьки школярів.

— Я нікого не переманювала. Написала тільки тим, чиї речі шила, щоб люди знали: відповідати за строки тепер не можу.

— Я розумію, але група не чекатиме, поки ви домовитеся. Ми знайшли інше ательє.

— У мене збереглися власні лекала й готові зразки. Я можу їх показати.

— Не треба. Рішення вже ухвалене.

Марина говорила спокійно, без докорів, і саме тому відмова виявилася особливо важкою. Оксана запитала про попередню партію. Та відповіла, що Людмила обіцяє закінчити все вчасно.

— Якщо виникнуть проблеми, зателефонуйте мені, — сказала Оксана. — Журнал мірок лишився в салоні, я нічого не забирала.

— Добре. І ще… Не втягуй мене у ваші стосунки. Я була на святі, але не хочу ставати свідком сімейного розгляду.

— Не буду.

Дзвінок закінчився. Оксана зняла зі запасної машинки спідницю й повісила на плічка. Поруч лежав аркуш із розрахунком майбутніх витрат. Після скасування замовлення цифри більше не сходилися.

До обіду вона ще розраховувала отримати оплату за відпрацьовані в салоні дні. Зазвичай мати переказувала гроші ближче до середини місяця. Оксана написала: «Прошу виплатити зарплату за фактично відпрацьований час і завершені замовлення».

Людмила відповіла майже відразу: «Витрати через зіпсоване свято і нового майстра вищі за твою зарплату. Я тобі нічого не винна».

Оксана зателефонувала.

— Не можна просто утримати всю мою оплату.

— А тобі можна ганьбити батька й переманювати клієнтів?

— Я відпрацювала ці дні.

— Іще невідомо, хто кому винен. Помічниця другий день розпорює те, що ти кинула.

— Я не кидала замовлень. Ви замінили замок.

— Досить сперечатися. Прийдеш до нас, попросиш у батька пробачення й підпишеш підготовлене повідомлення для родини. Після цього поговоримо про гроші.

— Ти ставиш виплату в залежність від моєї відмови від правди. Це шантаж.

— Називай як хочеш.

Мати поклала слухавку. Оксана відкрила банківський застосунок. Там лишалися заощадження, призначені для першого орендного платежу, але частина суми вже пішла на повсякденні витрати й рекомендований лист. Без нового замовлення й зарплати грошей не вистачало ні на оренду, ні на матеріали, ні на перевезення обладнання. Та й самого обладнання в неї поки не було.

План, який вранці ще здавався можливим, розсипався за одну розмову. Оксана нерухомо сиділа за столом, поки Світлана допомагала жінці в примірочній. Закінчивши, господиня ательє принесла стару куртку.

— Тут треба закріпити підкладку. Візьмеш?

— Візьму.

— Що сталося?

— Марина скасувала велике замовлення. Мама відмовилася платити зарплату.

— Попросила письмово?

— Так.

— Відповідь зберегла?

— Зберегла. Тільки грошей від цього не побільшало.

— Не побільшало, — погодилася Світлана. — Але куртку ввечері заберуть. Почни з неї.

Оксані хотілося почути обіцянку, що все швидко налагодиться. Світлана обіцянок не давала. Вона повернулася до своєї клієнтки, а Оксана почала обережно розпорювати підкладку. За стіною майстер намагався полагодити блискавку на сумці: бігунок дряпав металеві зубці, чоловік сердився й знову тягнув його вгору. У цій старій будівлі кожен був зайнятий власною поломкою.

Після обіду зателефонувала помічниця з материного салону. Раніше вони працювали поруч, і Оксана припускала, що колись дівчина погодиться виконувати для неї частину замовлень.

— Я до тебе не перейду, — випалила помічниця замість привітання. — Тільки не ображайся.

— Я ще нічого не пропонувала.

— Людмила сказала, що ти обов’язково станеш кликати. У мене дитина, мені потрібна постійна робота.

— Я розумію.

— І ще… Сьогодні видали два костюми, розкроєні за твоїми викрійками. Я тільки прошивала, крій уже лежав готовий.

— Вони взяли мої лекала зі шафи?

— Так. Людмила каже, що все в приміщенні належить салону.

— Можеш це сфотографувати?

— Ні, Оксано, не проси. Я не хочу опинитися між вами.

Помічниця швидко попрощалася. За годину замовниця надіслала фотографію сина в готовому костюмі й подякувала за вдалу посадку. Оксана відразу впізнала знайому форму кишені й лінію плеча — лекало вона креслила вдома спеціально для цієї групи.

Вона відповіла лише: «Рада, що костюм підійшов».

Надвечір вибір звузився до двох варіантів. Можна було домагатися через суд повернення машини й невиплачених грошей, розуміючи, що спір затягнеться. Або прийняти умову матері, вибачитися й отримати доступ хоча б до інструментів. Оксана написала Людмилі, що готова зустрітися й спокійно обговорити передачу майна.

Відповідь з’явилася за кілька хвилин: «У неділю в нас удома. Батько буде. Андрій і його донька бути не повинні».

Людмила вирішила, що Оксана зламалася. Сама Оксана, дивлячись на це повідомлення, ще не знала, що до неділі почує батькове зізнання, записане зовсім без її участі…