Я завжди всміхалася, коли батьки жартували про пологовий, але одного разу вирішила продовжити цей жарт по-своєму.

У найближчому відділку перед кабінетом чергового сиділа літня жінка. Вона довго шукала посвідчення в сумці й кишенях, а потім виявила його у себе на колінах. Жінка засміялася й сказала, що після шістдесяти потрібні речі чомусь опиняються на самому видноті.

Коли черга дійшла до Оксани, працівник прочитав її заяву й вивчив чеки.

— Де зараз перебуває машина?

— У підсобному приміщенні салону.

— Хто орендує салон?

— Моя мати.

— Вона заборонила вам доступ після сімейного конфлікту?

— Так. Але майно належить мені, ось підтвердження.

Працівник ще раз перегорнув папери.

— Чеки підтверджують купівлю, однак я не можу увійти до чужого приміщення й винести обладнання лише за вашою заявою. Зараз це спір про належність майна. Якщо добровільно річ не повернуть, питання доведеться вирішувати в суді.

— Виходить, вона може просто утримувати мою машину?

— Я сказав не це. Надішліть письмову вимогу способом, який залишить підтвердження доставки. Запропонуйте конкретний час огляду, додайте список.

— А якщо машину встигнуть продати?

— Тоді обставини зміняться. Поки що зафіксуйте, де вона стоїть і що вам відмовляють у доступі. Саме звернення я прийму, але вилучати майно на місці не буду. І не намагайтеся зламати двері.

Оксана й не збиралася нічого ламати. Їй потрібно було лише повернути те, що вона оплатила. Отримавши відмітку на своїй копії, вона вирушила на пошту, надіслала вимогу рекомендованим листом і переслала матері електронну копію.

За годину надійшла відповідь: «Виносити сімейне майно не дозволяю».

Оксана зберегла повідомлення й, сидячи в машині, набрала Світлану Мельник. Вони не розмовляли кілька місяців, і починати з прохання було ніяково.

— Світлано, добрий день. Ви навесні казали, що в ательє є вільні столи. Це ще актуально?

— Столи на місці. А в тебе що з голосом? Що сталося?

— Я пішла з маминого салону. Точніше, мене перестали туди пускати.

— Приїжджай. Телефоном таку кашу все одно не розберемо.

Ательє Світлани містилося в старій двоповерховій будівлі. Обидва вільні столи були завалені коробками й журналами. Господиня вислухала Оксану, мовчки перенесла стос паперів і звільнила місце.

— Оцей стіл можеш зайняти. Другий, біля вікна, теж поки нікому не потрібен. Запасна машинка є, щоправда, найпростіша. Дрібний ремонт потягне.

— Скільки платити за місце?

— Попрацюй хоча б тиждень, тоді порахуємо світло й площу.

— Безплатно сидіти я не хочу.

— Ніхто й не пропонує безплатно. Просто ти поки сама не знаєш, скільки людей до тебе прийде.

— Велике шкільне замовлення лишилося в батьків.

— Значить, почнеш із підшиву, рукавів і зламаних блискавок. У цьому немає нічого принизливого.

Оксана провела долонею по стільниці. Стіл хитнувся, і Світлана підсунула під коротку ніжку складений картон.

— Тримай перше майно нової майстерні. Тільки картон не загуби, річ цінна.

Оксана засміялася — уперше за дві доби без звичного зусилля.

— Дякую.

— Подякуєш потім. Завтра принесеш свої нитки, якщо хоч якісь лишилися вдома. Клієнтам пиши лише про ту роботу, за яку справді відповідаєш. Сімейну сварку до замовлень не домішуй.

— Мама вже оголосила всім, що я зруйнувала їхнє свято.

— Нехай оголошує. Ти говори тільки про строки.

Увечері Оксана принесла домашню коробку ниток. Хороші ножиці, праска й основна машина залишалися в замкненому салоні. Запасна машинка Світлани голосно торохтіла на товстому шві, однак працювати не переставала.

Кільком клієнткам Оксана надіслала однакове нейтральне повідомлення: доступу до колишнього приміщення в неї більше немає, тому за строки договорів салону вона не відповідає; власні нові замовлення тимчасово приймає у Світлани Мельник. Ні про генетичний аналіз, ні про батьків у повідомленні не було ані слова.

Відповідь Людмили розійшлася слідом. Помічниця переслала її Оксані: мати стверджувала, ніби донька вкрала клієнтську базу й шантажує хворого батька, а тому просила нікого її не підтримувати. Пізніше тітка Валентина надіслала інше повідомлення — уже з родинного листування. У ньому Людмила писала, що Андрій колись скористався її слабкістю, а тепер разом із Дариною налаштував Оксану проти сім’ї.

Оксана зберегла обидва знімки екрана, але відповідати не стала. Павло не був хворий: навесні пройшов звичайне обстеження й сам їздив лагодити дах заміського будинку. Доводити це всьому листуванню вона не збиралася.

Світлана прочитала повідомлення на її телефоні й повернула апарат.

— Стіл у тебе є, руки теж. Решту вирішуватимемо завтра.

Оксана ввімкнула настільну лампу. На краю столу лежала куртка з вирваною блискавкою — перше замовлення, яке Світлана передала їй. Відкривши коробку з нитками, Оксана стала добирати колір і вперше відчула, що за межами материного салону все-таки існує робота…