Я завжди всміхалася, коли батьки жартували про пологовий, але одного разу вирішила продовжити цей жарт по-своєму.
Того ж вечора Дарина написала, що її батько збирається зателефонувати Павлові й вимагати припинити розповідати про зраду. Оксана відразу ввімкнула відеозв’язок. Світловолоса жінка сиділа біля вікна, за її спиною виднівся книжковий стелаж. Вони ще жодного разу не зустрічалися особисто, і помічати в незнайомому обличчі окремі знайомі риси було незвично.
— Попроси його не дзвонити заради мене, — сказала Оксана. — Батьки тільки вирішать, що ми заздалегідь про все домовилися.
— Він робить це заради себе. Після повідомлення Людмили йому довелося виправдовуватися перед родичами.
— Тітка Валентина і вам переслала розсилку?
— Так. Тато прочитав і дуже розлютився.
Оксана попросила Дарину не записувати розмову потай: ще однією брудною історією вона користуватися не хотіла.
— Я й не збиралася, — відповіла та. — Якщо тато вирішить зберегти дзвінок, він попередить Павла й спитає згоди.
На цьому вони закінчили розмову. Оксана повернулася до роботи, вирішивши, що братам краще самим розібратися в давній обіцянці. Пізно ввечері Дарина знову зателефонувала.
— Вони поговорили. Тато дозволив переслати тобі запис. Перед дзвінком він сказав, що я поруч і вмикаю диктофон. Павло відповів: «Записуйте, мені нічого приховувати».
Дарина запропонувала спершу переказати зміст, щоб Оксана сама вирішила, чи хоче слухати файл. Андрій не став вітатися й почав прямо: зажадав припинити стверджувати, ніби між ним і Людмилою був зв’язок. Павло відповів, що нічого подібного нікому не говорив.
Тоді Андрій зачитав повідомлення, яке розійшлося в родинному листуванні. Павло сказав, що це Людмила намагається зупинити Оксану, а він до розсилки не має стосунку.
— Ти завжди ні до чого, — нагадав Андрій. — І тоді теж був ні до чого.
— Не починай старе.
— Ні, сьогодні почну. Хто приїхав до мене після лікування? Хто попросив погодитися на процедуру в клініці?
Після довгого мовчання Павло промовив:
— Я попросив.
— Людмила знала?
— Авжеж. Ми ухвалили рішення разом.
— Ви обоє хотіли дитину?
— Хотіли. Дуже.
Андрій запитав, навіщо після цього вони роками говорили при Оксані, ніби вона чужа. Павло відповів не відразу. Довколишні помічали, що дівчинка не схожа на батьків. Якщо він сміявся першим, ніхто не ставив серйозних запитань, не жалів його й не розпитував про лікування.
— Отже, заради власного спокою ти зробив мішенню дитину? — запитав Андрій.
— Жодної мішені не було. Звичайні сімейні жарти.
— Для тебе звичайні. А вона слухала їх із дитинства.
— І що тепер? Розповісти кожному родичеві про свої медичні проблеми?
— Ні. Досить припинити брехню про Людмилу й повернути Оксані її речі.
Павло заперечив, що обладнання багато років перебувало в спільному салоні й тому належить сім’ї. Андрій нагадав про чеки. Після кількох хвилин суперечки батько Оксани пообіцяв поговорити з дружиною. На цьому запис обривався.
Дарина надіслала файл. Оксана вдягла навушники й увімкнула його від самого початку. Батько говорив звичним рівним голосом, не підвищуючи тону, і простими словами підтвердив усе, що кілька днів відмовлявся визнати перед донькою. Її справді чекали. Батьки їздили до клініки, разом сподівалися на результат і за спільним рішенням звернулися до Андрія. Але згодом Павло почав захищати себе від можливої жалості одним і тим самим жартом, не бажаючи помічати, кому він завдає болю.
Коли Оксана передзвонила, Дарина запитала:
— Що ти зробиш із записом?
— Поки що нічого.
— Може, розіслати родині? Після брехні про тата це було б справедливо.
— Повну розмову я нікому не надішлю.
— Але чому?
— Там є відомості про лікування Павла й про домовленість наших батьків. Якщо винесу все назовні, вчиню так само, як мати вчинила зі мною.
— Тоді як довести, що Людмила бреше?
— Мені не потрібно переконувати у своїй правоті всю рідню. Потрібно повернути обладнання й остаточно піти із салону.
Дарина не відразу, але кивнула. Оксана сказала, що збереже файл у себе, але не публікуватиме й не розсилатиме його. Завершивши дзвінок, вона знову відкрила материнську відмову виплатити зарплату й фотографію костюма, пошитого за її лекалами. Ще вдень вона була готова вибачитися заради доступу. Тепер стало ясно: на зустріч треба йти не з проханням, а з точним розрахунком…
