Як два келихи шампанського назавжди змінили моє сімейне життя

«Та ні, все нормально». Він спробував усміхнутися дружині через силу. «Просто дуже дивне відчуття, ніби тіло зовсім не моє».

Він важко встав, злегка похитнувся, але вчасно втримався за спинку ліжка. Потім чоловік повільно побрів до ванної кімнати. Ольга виразно чула, як він відкрив кран із водою, а потім глухо й надривно кашлянув.

Вона швидко встала з ліжка й щодуху побігла на кухню. Келихи все ще самотньо стояли на обідньому столі. Той фужер, з якого пив Олексій, її колишній келих, був майже порожній.

Її власний фужер залишався майже повним. Вона взяла обидва келихи в руки й обережно понюхала їхній вміст. Нічого підозрілого вона так і не вловила.

Залишки рідини пахли як найзвичайніше шампанське. Але всередині дівчини вже стрімко зростав липкий, паралізуючий страх. Олексій вийшов із ванної смертельно блідий.

Його обличчя густо вкрилося холодним потом. «Олю, мені справді дуже зле. Може, отруївся чимось неякісним або раптова алергія почалася, хоча ніколи такого не було».

Він важко опустився на стілець, обома руками тримаючись за гудучу голову. Ольга присіла поруч навпочіпки й узяла його за руку. Пальці чоловіка були буквально крижаними.

«Терміново викликати лікаря?» — стурбовано спитала вона. «Не треба, давай поки зачекаємо. Я просто трохи полежу в ліжку».

Він із великими труднощами дійшов і ліг назад у ліжко. Ольга принесла йому чистої води й сильну таблетку від головного болю. Вона невідривно сиділа поруч, лагідно гладячи його по волоссю.

Час тягнувся нестерпно, катастрофічно повільно. До дев’ятої ранку йому стало значно гірше. З’явилися сильна нудота й лякаюча слабкість у ногах.

Він іще слабо намагався жартувати, але голос звучав украй непереконливо. «Як дивно, адже вчора ввечері все було просто чудово. Може, та пляшка виявилася просто бракованою?»

Ольга зберігала похмуре мовчання. Вона тепер абсолютно все розуміла. Якби вона тоді не поміняла келихи, то зараз у цьому ліжку лежала б вона з цими жахливими симптомами.

А Олексій сидів би просто тут, поруч, і переконливо вдавав би, що дуже хвилюється. Чи ні? Думка була такою моторошною, що Ольга встала й відійшла до вікна, щоб він випадково не побачив її обличчя.

Її руки помітно й сильно тремтіли. Вона дивилася на залиту світлом вулицю, де люди поспішали у своїх справах, і відчувала, як увесь світ руйнується. Чоловік, якого вона любила всім серцем, учора ввечері, можливо, намагався її холоднокровно вбити.

І ця чудовиська зрада сталася в їхній перший тиждень після щасливого весілля. Ті самі гіркі сльози образи підступили до очей. Вона з величезним зусиллям проковтнула їх, не даючи вирватися назовні.

Олексій тихо покликав її зовсім слабким голосом. «Олю, підійди до мене, будь ласка. Мені чомусь дуже страшно».

Вона повільно й неохоче обернулася. Він лежав на зім’ятих подушках, абсолютно блідий, із заплющеними очима. Чоловік виглядав таким безпорадним і таким рідним.

Ольга підійшла, присіла на самий край ліжка й узяла його за руку. «Я тут, — прошепотіла вона пересохлими губами. — Усе обов’язково буде добре».

Але глибоко всередині вже зріло холодне, важке запитання. Кому тепер вірити: своєму люблячому серцю чи тій загадковій вуличній старій?