Як мільярдер відреагував на дівчину, яка випадково заснула на його плечі

— Ні.

— Не брешіть.

— Подряпина.

— Саміре!

Він зупинився, і в цю мить вона побачила, що кров справді йшла з розсіченої шкіри на руці. Не смертельно. Але достатньо, щоб її серце знову провалилося.

— Я пообіцяв, — сказав він тихо. — Я витягнув її.

Аліна хотіла відповісти, але слова застрягли.

Вона просто обійняла його. Просто посеред вулиці, серед людей, машин, команд і слідів бою.

Самір завмер. Потім обійняв у відповідь.

Коротко. Міцно.

— Не можна стояти тут, — сказав Каміль. — Ідемо.

І вони пішли.

У машині мати сиділа поруч з Аліною, все ще тримаючи її за руку. Сусідку посадили в іншу машину з медиком. Самір сів навпроти, і лише тоді Аліна помітила, як сильно він утомився.

— Це не закінчено, — сказав він.

— Я знаю.

— Вони вдарять знову. Сильніше.

Мати злякано підвела погляд.

— Хто вони? Аліно, що відбувається?

Аліна подивилася на Саміра, потім на матір.

Раніше вона спробувала б пом’якшити. Збрехати. Сказати: «Все добре». Але тепер брехня здавалася розкішшю, яка надто дорого коштує.

— Я все поясню, мамо, — сказала вона тихо. — Але спершу ми відвеземо тебе в безпечне місце.

— Безпечне? — мати майже розсміялася від жаху. — Де воно тепер?

Аліна не знайшла відповіді.

Самір відповів замість неї:

— Там, де ми зможемо вас захистити.

Мати подивилася на нього уважно. Перелякано, але не вороже.

— А ви хто?

Самір витримав її погляд.

— Людина, через яку все почалося. І людина, яка тепер несе відповідальність.

— За мою дочку?

— За неї — якщо вона дозволить.

Мати перевела погляд на Аліну. У цьому погляді було стільки запитань, що Аліна відчула себе знову маленькою дівчинкою, яка прийшла додому надто пізно й намагається пояснити неможливе.

— Я дозволила, — сказала вона.

Мати заплющила очі й тихо видихнула.

— Значить, потім розкажеш усе.

— Усе, що зможу.

Машина везла їх геть від під’їзду, де кілька годин тому звичайне життя Аліни остаточно перестало бути звичайним.

Але головне було поруч.

Мати жива.

І за це вже було сплачено першу ціну.

До укриття вони повернулися на ранок. Світло там було все таким самим холодним, екрани все так само блимали, люди рухалися все так само зібрано. Але тепер у повітрі висіло інше.

Ціна.

Один із людей Саміра загинув під час операції. Той самий, хто першим увійшов до під’їзду й прийняв на себе удар, коли виводили заручників. Його ім’я вимовили тихо, без пафосу. Але після цього в кімнаті кілька секунд ніхто не говорив.

Аліна стояла поруч із матір’ю й відчувала, як провина підіймається в горлі.

— Це через мене, — прошепотіла вона.

Самір почув.

— Ні.

— Він загинув, бо рятував мою родину.

— Він загинув, бо обрав захищати. Не відбирай у нього його вибір.

Вона подивилася на нього.

— Ви завжди так говорите, щоб стало легше?

— Ні. Щоб було чесно.

Від цього легше не стало. Але стало твердіше.

Матір розмістили в окремій захищеній кімнаті. До неї приставили жінку-лікарку й охорону. Сусідці надали допомогу, пізніше її теж мали перевезти в безпечне місце.

Аліна залишилася в командній кімнаті. Вона більше не могла сидіти поруч із матір’ю й чекати. Надто багато тепер залежало від того, що вони зроблять далі.

Самір стояв біля карти. На обличчі втома, на руці пов’язка, в очах — холодна рішучість.

— Вони показали, що готові брати заручників, — сказав Каміль. — Отже, наступною ціллю буде не тиск. Вони захочуть обмін або публічний удар.

— Ні, — відповів Самір. — Вони захочуть довести, що я не контролюю ситуацію.

— Малік?

— Малік — виконавець чужої демонстрації. Головний усе ще в тіні.

Аліна підійшла ближче.

— Значить, треба витягти його з тіні.

Самір подивився на неї.

— Так.

— Як?

Каміль мовчки вивів на екран схему. Кілька імен, лінії зв’язків, фотографії, маршрути. Центральна фігура була без чіткого зображення — лише силует і кілька можливих даних.

— У них є архів, — сказав Самір. — Документи, записи, фінансові канали, імена людей, яких вони використовують. Поки архів у них, вони можуть відновлюватися після кожного удару. Якщо ми заберемо його, головному доведеться вийти особисто.

— Чому?

— Бо він не довірить порятунок архіву нікому, коли зрозуміє, що ми знаємо місце.

Аліна подивилася на карту.

— Це пастка для нього.

— І для нас, якщо помилимося.

Вона кивнула.

— Що потрібно від мене?

Самір різко повернувся.

— Нічого.

— Саміре.

— Ні.

— Я не питаю, чи можна мені в штурм. Я питаю, що я можу зробити.

Він хотів відповісти одразу, але стримався. Подивився на неї уважніше.

— Ти можеш допомогти впізнати людей, яких бачила. Голоси. Жести. Те, що помітила біля будинку. Все, що здається дрібницею.

— Добре.

Так вона вперше стала не тією, кого захищають, а частиною роботи.

Аліна сіла за стіл поруч з аналітиком. Їй показували фотографії, уривки відеозаписів, кадри з камер, обличчя людей, які миготіли біля під’їзду. Вона згадувала все: як стояв чоловік із телефоном, як інший дивився не на неї, а в бік вікна, як у одного було татуювання на пальці, як голос у слухавці робив паузи перед погрозами.

Дрібниці складалися в візерунок.

До полудня вдалося пов’язати кілька точок. Людина з татуюванням виявилася не випадковим спостерігачем, а кур’єром між двома групами. Через нього вийшли на складську зону за містом. Саме там, імовірно, зберігалася частина архіву.

Операція намітилася швидко.

Надто швидко, як здалося Аліні.

— Вони можуть чекати, — сказала вона.

— Авжеж, — відповів Самір. — Тому ми підемо не туди, куди вони чекають.

Він указав на карту.

— Основний шум буде тут. Східний коридор. Вони вирішать, що ми атакуємо склад напряму. У цей час група А зайде через сервісний блок і забере носії. Група Б перекриє виїзд. Каміль тримає зв’язок.

— А ви?

— Я йду з групою А.

Аліна стиснула губи.

— Авжеж.

— Це не обговорюється.

— Я вже зрозуміла, що у вашому світі найнебезпечніші місця чомусь завжди ваші.

— Бо я не посилаю людей туди, куди не готовий іти сам.

Вона хотіла заперечити, але замовкла. У цьому була жорстока, але чесна логіка.

— А я?