Як мільярдер відреагував на дівчину, яка випадково заснула на його плечі

— Я думаю, що ти ще не знаєш себе в стані, коли не падаєш від утоми.

Вона подивилася на нього з роздратуванням, але не стала сперечатися. Бо знову почула правду.

Машина розвернулася від черги. Від лінії, за якою був звичний шлях. Від шлагбаума, ранкового світла й дороги додому.

Аліна дивилася в дзеркало, поки пропускний пункт не зник із поля зору.

Їй було страшно.

Дуже.

Але вперше за довгий час усередині не було порожнечі.

Дорога назад до великого міста минула інакше. Тепер Аліна вже не могла вдавати, що просто приймає допомогу незнайомця. Вона зробила вибір. Хай тимчасовий, хай безумний, але свій.

І від цього відповідальність лягла на плечі інакше. Не як чужий тягар, а як власне рішення.

Самір майже не говорив. Іноді відповідав на короткі дзвінки незнайомою мовою, сухо й швидко. Голос його ставав жорсткішим, але поруч з Аліною він знову повертав собі колишній спокій.

Вона спостерігала за ним крадькома. Людина, яка вночі за кілька секунд знешкодила трьох, зараз сиділа поруч мовчки, і все одно в ній відчувалася готовність до удару. Ніби всередині нього ніколи не вимикалося сторожове світло.

— Ви завжди так живете? — спитала вона.

— Як?

— Ніби щосекунди чекаєте нападу.

Він трохи повернув голову.

— Звичка.

— Погана звичка.

— Корисна, якщо вона зберігає життя.

— Але вона не дає жити.

Самір нічого не відповів.

Аліна зрозуміла, що влучила в точку.

До обіду вони під’їхали до готелю на околиці великого міста. Ззовні будівля виглядала спокійно й дорого: скло, камінь, строгі лінії фасаду. Жодної химерності, але все говорило про те, що випадкові люди сюди не потрапляють.

У холі пахло свіжими квітами, полірованим деревом і дорогою кавою. Аліна відчула на собі погляди. Не грубі, не відкриті, але чіпкі. Персонал швидко оцінював її: втомлена жінка з рюкзаком, простий одяг, поруч — Самір.

Біля стійки адміністратора стояла висока дівчина в чорному піджаку. Побачивши Саміра, вона змінилася майже непомітно, але Аліна вловила. Усмішка стала м’якшою. Спина — рівнішою. Голос — нижчим.

— Раді бачити вас знову, пане Саміре.

Аліна подивилася вбік, але всередині щось неприємно кольнуло.

«Знову», — відзначила вона.

Дівчина нахилилася до стійки трохи ближче, ніж було потрібно.

— Як завжди, найкращий номер?

Аліна підвела брови. Ось тепер кольнуло вже сильніше.

Самір відповів без паузи:

— Два номери.

Усмішка адміністраторки здригнулася.

— Два?

— Так.

Він вимовив це так, що уточнювати більше не захотілося.

Аліна відвернулася, але не змогла стримати легке, майже злорадне тепло всередині. І тут же розлютилася на себе. Яка їй різниця? Вона ж сама сказала: вони одне одному ніхто.

Коли їм видали ключ-картки й вони піднялися на поверх, Аліна першою порушила мовчання:

— Вона вас добре знає.

— Вочевидь.

— «Як завжди» звучало впевнено.

— Я зупинявся тут раніше.

— Одного разу? — спитала вона надто швидко.

Самір зупинився посеред коридору й подивився на неї.

— Тобі це важливо?

— Ні.

— Тоді навіщо питаєш?

— Із цікавості.

— Брехня тобі не пасує.

Вона спалахнула.

— Ви нестерпні.

— А ти ревнуєш.

— З чого б мені ревнувати? Ми знайомі добу. Я взагалі мала б зараз бути по той бік кордону.

— Але ти тут.

Він вимовив це тихо, без переможності. Просто факт.

Аліна відвернулася.

— Ви звикли, що жінки дивляться на вас так, як вона?

— Так.

Відповідь була настільки прямою, що вона навіть розгубилася.

— І вас це влаштовує?

— Мене це не займає.

— Дуже зручно.

— Якби мене займали всі погляди, я не зміг би займатися справами.

Вона хотіла відповісти різко, але Самір раптом зробив крок ближче.

— Ліно.

Вона підвела очі.

— Я не ділю простір із людьми, які мені байдужі. І не пояснююся перед тими, чия думка для мене не важлива.

Вона відчула, як повітря стало щільнішим.

— Ви зараз що робите? — спитала вона тихіше.

— Кажу правду.

— Небезпечна звичка.

— У тебе теж.

Вона стиснула губи, але в грудях уже щось здригнулося.

Самір простягнув їй ключ-картку.

— Відпочинь. За дві години вечеря. Нам треба обговорити маршрут і правила.

— Знову правила?

— З тобою інакше буде хаос.

— А з вами, значить, порядок?

— Зі мною теж хаос. Просто краще організований.

Вона не стрималася й усміхнулася.

— У цьому я чомусь не сумніваюся.

У номері Аліна зачинила двері й притулилася до них спиною. Лише тоді дозволила собі видихнути.

Кімната була просторою, тихою, з м’яким світлом і величезним ліжком. На столі стояла пляшка води, поруч — фрукти, акуратно складені рушники, білосніжний халат. Усе було надто комфортним для людини, яка ще вранці думала, де поспати на вокзальній лавці.

Вона поставила рюкзак на підлогу й підійшла до дзеркала. У відображенні була жінка з втомленими очима, скуйовдженим волоссям і виразом обличчя, ніби вона сама не розуміє, як опинилася в чужій історії.

— Що ти робиш? — прошепотіла Аліна своєму відображенню.

Відповіді не було.

Вона прийняла душ. Довго стояла під гарячою водою, поки зі шкіри сходили дорожній пил, страх нічної траси й біль від нескінченної втоми. Але думки не змивалися.

Самір.

Його голос. Його спокій. Його різкі фрази. Його рука на підлокітнику. Те, як він вийшов уночі з машини. Те, як сказав: «Я небезпечний».

Вона мала б триматися від нього далі.

Але замість цього залишилася.

Аліна переодяглася в просту сукню й теплий кардиган. Не для нього, сказала вона собі. Просто щоб перестати виглядати як людина, яку життя катало асфальтом.

За дві години вона спустилася до ресторану.

Самір уже чекав біля вікна. Сидів рівно, стримано, ніби навіть у спокійному готелі залишався на посту. Перед ним стояла склянка води, меню лежало закритим.

Коли Аліна підійшла, він підвів очі.

І на секунду в його погляді промайнуло щось таке, від чого вона сповільнила крок. Не захоплення. Не голод. Радше визнання: він побачив її. Не втомлену пасажирку, не випадкову жінку, не проблему, яку треба довезти.

Її.

— Ти вчасно, — сказав він.

— Я дисциплінована.

— Це помітно.

Вона сіла навпроти.

Офіціант приніс меню. Аліна взяла його, але майже відразу відклала.

— Я не голодна. Краще кажіть, що за правила.

— Ти маєш поїсти.

— Саміре.

— Ліно.

Вони подивилися одне на одного. Вона зрозуміла, що це теж буде вічна боротьба.

— Гаразд, — сказала вона. — Замовлю щось легке. А ви говоріть.