Їхня донька зникла у 1998 році. через 20 років батько знайшов її щоденник — і остовпів

Ксенія написала, що, може, Лєна має рацію. Але на наступному рядку написала: не має. Олександр відклав зошит і встав із-за столу.

Пройшовся кухнею, від вікна до дверей і назад. Кілька разів. Дощ за вікном посилився, тепер він уже не барабанив, а шумів суцільним потоком, і в цьому шумі не було нічого заспокійливого.

Він узяв телефон і набрав номер Шкуратова. Слідчий відповів після другого гудка. Олександр сказав, що знайшов у щоденнику записи про сусіда, Іллю Гіркіна з другого поверху.

Спитав прямо: чи перевіряли його в межах слідства у справі Ксенії? Шкуратов помовчав кілька секунд. Потім відповів: так, перевіряли.

Стандартне опитування всіх мешканців будинку. Гіркін сказав, що того вечора був удома, чув, як Ксенія виходила, звук ліфта, грюк під’їзних дверей. Жодних суперечностей у свідченнях не було.

Жодних підстав розробляти його далі теж не було. Олександр спитав: а якби були підстави, стали б копати? Шкуратов відповів сухо: звісно. Але підстави треба було мати.

А їх не було. Вся увага тоді трималася на Кості: і через ревнощі, і через хитке алібі, і через анонімну записку, яка надійшла саме на нього. Олександр зачепився за це.

Він спитав про записку докладніше. Шкуратов зітхнув — Олександр почув це в слухавці виразно, як людина зітхає, коли її просять пояснити те, про що вона сама воліла б не думати. Записка надійшла до відділку через два тижні після зникнення Ксенії.

Написана від руки, без підпису. У ній говорилося, що Костя Лебедєв погрожував Ксенії, що він стежив за нею і що в день її зникнення його бачили біля її будинку. Останнє не підтвердив жоден свідок.

Але записка дала слідству напрямок, і вони пішли ним. Почерк так і не встановили, сказав Шкуратов. Не було достатньо матеріалу для порівняння: записка була короткою, всього кілька рядків.

Її долучили до справи й забули про неї, коли версія з Костею не дала результату. Олександр стояв біля вікна й дивився на дощ. У голові повільно збиралося щось, що поки не складалося в слова, але вже мало форму.

Хтось написав цю записку. Хтось, хто знав достатньо деталей, щоб написати переконливо. Хтось, кому було вигідно спрямувати слідство на Костю, а не на себе.

Він попрощався зі Шкуратовим і сховав телефон. Повернувся до столу, розгорнув зошит і знайшов запис від 23 серпня. Це був той самий запис, який він шукав із першого дня, з того моменту, як побачив обірваний рядок наприкінці попередньої сторінки.

Той запис, у якому Ксенія написала, що нарешті точно знає, що їй треба йти, «після того, що я дізналася». Він читав повільно, майже по складах. Ксенія писала, що того дня зайшла до магазину господарчих товарів на Центральній вулиці купити зошити перед школою.

Біля каси вона побачила Гіркіна. Він стояв спиною й розмовляв із продавцем, не бачачи її. Вона зупинилася біля стелажа й мимоволі почула розмову.

Гіркін питав про замки, конкретно про навісні замки для дачних дверей. Продавець пояснював, які краще тримають на морозі. Сам по собі розмова була звичайною.

Але Ксенія написала, що за кілька днів до цього, проходячи повз його машину у дворі, вона випадково побачила на задньому сидінні жіночу кофту. Не дорослу — підліткову, маленьку, з характерною нашивкою на рукаві. Таку саму нашивку вона бачила на дівчинці з сусіднього двору, яка зникла місяць тому.

Про це говорив увесь район. Дівчинку потім знайшли, живу: вона сама повернулася додому й сказала, що ночувала в подруги, і всі заспокоїлися. Але кофту Ксенія запам’ятала.

І в магазині, слухаючи розмову про замки для дачі, вона раптом зрозуміла, що ці два факти існують поруч. Нічого не доводять. Але існують поруч.

Запис обривався на цьому. Наступна сторінка була чистою: Ксенія більше нічого не написала того дня. Олександр перегорнув ще одну сторінку.

І ще. Записи поновлювалися лише через чотири дні: коротко, уривчасто, зовсім іншим тоном. «Вирішила. Розповім татові. Тільки треба вибрати момент, щоб він був удома і не втомлений». Олександр сидів нерухомо й дивився на цей рядок….