Їхня донька зникла у 1998 році. через 20 років батько знайшов її щоденник — і остовпів

Перечитав запис про велосипед. Перечитав ім’я. Дядько Ілля.

Він жив через майданчик уже двадцять років. Вітався щоранку. Приходив на збори мешканців із листівками в руках.

Олександр сховав зошит і пішов до машини. Йому треба було повернутися до щоденника й читати далі. Він відчував, що відповідь уже там, просто він ще не дістався до потрібної сторінки.

Олександр повернувся додому в другій половині дня. Ніна була на роботі: вона працювала бухгалтеркою в міській лікарні, йшла о восьмій, поверталася о шостій. У нього було кілька годин тиші, і він використав їх повністю. Він сів за кухонний стіл, розгорнув зошит на липневих сторінках і читав не відриваючись.

Чай вистиг, так і не торкнутий. За вікном ішов дрібний дощ, барабанив по бляшаному підвіконню тихим монотонним звуком, який не заважав, а навпаки, створював відчуття замкненого простору, де є тільки стіл, лампа й ці пожовклі сторінки. У липні Ксенія писала про літо.

Про те, як вони з Лєною їздили на велосипедах за місто й знайшли галявину біля річки, де нікого не було і трава була по пояс. Про те, що вступ до університету здавався водночас близьким і неможливим: вона подала документи, залишалося чекати результатів. Про те, що з Костею вони офіційно розійшлися наприкінці червня, і перші два тижні вона сумувала, а потім перестала й здивувалася цьому.

Про Гіркіна в липневих записах не було нічого. Олександр перегорнув сторінку. На початку серпня тон щоденника непомітно змінився.

Не різко, не одразу, як змінюється освітлення в кімнаті, коли хмара закриває сонце. Ксенія все ще писала про повсякденне, але між рядками з’явилося щось напружене. Вона написала, що кілька днів почувається дивно: ніби дивишся в дзеркало і бачиш, що хтось стоїть за спиною, але обертаєшся — нікого немає.

Олександр перечитав цю фразу двічі. Потім знайшов запис від 12 серпня. Ксенія писала, що дядько Ілля знову чекав її біля під’їзду ввечері.

Третій раз за два тижні. Щоразу говорив одне й те саме: вийшов покурити, просто стоїть, просто подихати повітрям. Ксенія написала, що, може, це збіг.

Що вона, може, надто багато думає. Але потім додала одну фразу, від якої в Олександра щось стиснулося в грудях. «Я намагаюся заходити в під’їзд швидко, але він завжди встигає щось сказати. Просто слова, просто розмова. Але мені не подобається, як він дивиться». Олександр заплющив очі на кілька секунд.

Потім розплющив і читав далі. Наступний запис був через три дні, 15 серпня. Ксенія писала коротко, майже телеграфним стилем, ніби поспішала або не хотіла затримуватися на цій темі.

Того дня вона поверталася з бібліотеки пішки через сусідній район. На вулиці Будівельників, біля школи номер чотири, вона побачила Гіркіна. Він стояв біля паркану й дивився на дітей, що виходили.

Ксенія написала, що він не міг її бачити: вона йшла по другому боці вулиці. Але вона бачила його. І злякалася.

Не тому, що він робив щось погане — просто стояв. Але він там не мав бути. Там не було нічого його: ні роботи, ні знайомих, ні магазину.

Просто стояв біля чужої школи в чужому районі й дивився. Ксенія написала, що розповіла про це Лєні. Та вислухала й сказала, що Гіркін, мабуть, просто йшов повз, а Ксенія накручує себе після розставання з Костею…