Ювелір у метро порадив зняти кулон, подарований чоловіком на річницю. Усередині виявилася прихована причина моїх проблем зі здоров’ям

явної причини немає.

— Я божеволію, — зізналася Міла якось уночі, лежачи в темряві поруч із чоловіком. — Мені здається, я помираю, а ніхто не розуміє чому.

Її пальці самі знайшли кулон. Вона давно звикла торкатися його, коли нервувала: проводила по краях срібного серця, чіплялася нігтем за візерунок.

— Ми розберемося, — сказав Вадим, гладячи її по волоссю. — Я поруч. Усе буде добре.

Він помітив її руку біля горла й тихо усміхнувся.

— Ти й досі носиш його щодня.

— Я ж пообіцяла, — відповіла Міла.

— Ти в мене найкраща, — прошепотів він і поцілував її в лоб.

Але в його голосі промайнуло щось дивне. Не ніжність. Не тривога. Радше задоволення, настільки недоречне в ту мить, що Міла навіть розплющила очі. Вона відразу ж присоромила себе за цю думку. Хвороба, втома, страх — усе це робило її підозріливою.

Минуло ще кілька тижнів. Міла схудла майже на десять кілограмів. Знайомі обережно питали, що з нею відбувається. Молодша сестра Лера, побачивши її по відеозв’язку, замовкла на півслові.

— Міло, ти маєш жахливий вигляд, — нарешті сказала вона. — Пробач, але ти ніби тінь. Що кажуть лікарі?

— Нічого, — відповіла Міла. — Вони не знають.

— Може, це нервове? Депресія? Тривога?

— Я була в психолога. Вона сказала, що не бачить у мене ознак серйозного розладу.

Лера закусила губу.

— А Вадим? Як він усе це переносить?…