Заблукавши в лісі, хлопчик побачив прив’язану до дерева вагітну жінку. Ця зустріч ПЕРЕВЕРНУЛА життя обох……

Він опинився на вулиці. Без куртки. Без светра. У легкому взутті, в якому ноги швидко починали мерзнути, варто було лише зупинитися. Морозів іще не було, але повітря вже стало колючим, осіннім, неприємним. Міша постояв біля паркану, дивлячись у землю, потім повільно пішов уздовж вулиці.

Ночувати надворі йому доводилося не вперше. Спочатку він ховався в старому сараї або під навісами, потім почав ходити до баби Ніни. Вона жила неподалік і жодного разу не прогнала його. Навіть коли за вікнами вив вітер, навіть коли Лариса виставляла його з дому через дрібницю, баба Ніна завжди відчиняла двері, годувала, давала зігрітися й не розпитувала зайвого.

Міша брів селом і відчував, як утома тисне на нього важче за холод. Він утомився від криків. Від того, що його ніхто не чує. Від того, що школа лишилася десь далеко, ніби інше життя, куди він уже не міг повернутися. Він сумував за уроками, за зошитами, за галасливими перервами, навіть за тими предметами, які раніше здавалися нудними.

Найбільше його мучила думка, що він втратить цілий навчальний рік. Потім доведеться наздоганяти, відставати, знову проходити те, що його ровесники вже мали пройти. Ларисі було байдуже. А йому — ні.

Вечір опускався на село повільно. Люди поверталися з роботи, хтось ніс воду, хтось годував худобу, хтось сидів біля хати й мовчки дивився на дорогу. Були й такі, хто вже встиг напитися й голосно сперечався з сусідами. Але для Міші все це проходило повз, ніби він дивився на чуже життя крізь каламутне скло.

Втрата батьків змінила його. Раніше він був жвавим, усміхненим, легко радів будь-якій дрібниці. Тепер у його обличчі з’явилася якась доросла похмурість. Він рідко сміявся й майже не вірив, що попереду може статися щось добре.

Біля хати баби Ніни горіло світло. За низьким кованим парканом сама господиня стояла біля кущів і підрізала сухі гілки.

— Бабо Ніно, можна я у вас сьогодні залишуся?