Знайомство молодого чоловіка із заможної родини з новенькою в їдальні мало несподіване продовження

На збори пішов тиждень. Напередодні від’їзду Ольга Василівна дістала зі шафи акуратний згорток. Усередині лежала синя сукня в дрібну квітку — найгарніша з того, що було в Дари́ни.

— Візьми. Якщо запросять кудись на свято, вдягнеш. Я три вечори над нею сиділа.

Дарина притисла подарунок до грудей.

— Дякую, мамо. Я її берегтиму.

До її очей підступили сльози. Сукня була дорогою Дарині не ціною тканини: вона нагадувала про материні руки й три вечори, які Ольга Василівна провела за роботою заради доньки.

Уранці вона завантажила в старий рейсовий автобус дві валізи: в одній лежав одяг, у другій — книжки й трохи особистих речей. Автобус їхав довго, везучи Дарину з рідної сільської хати до університету й життя з дідом. У двох валізах уміщалося все її колишнє життя, а попереду чекали незнайомий університет, незвичний міський уклад і рідкісні спогади про дідову оселю.

Що ближчим ставав пункт призначення, то незвичнішими здавалися будинки й жваві вулиці. Це місто не було величезним, однак після єдиної курної сільської вулиці здавалося їй майже неосяжним. Хвилювання змішувалося з радістю: вона досягла того, до чого готувалася, але тепер мала сама ввійти в незнайоме середовище.

На автовокзалі чекав дід. За минулий час він постарів і помітно посивів, але у свої шістдесят вісім залишався рівним і міцним.

— Онучко, як же ти виросла! — сказав Григорій Андрійович, обіймаючи її.

— Дідусю, я так скучила.

Він забрав обидві валізи. Дарина намагалася заперечити, запевняючи, що впорається сама, але дід не прийняв заперечень і повів її до своєї старої, доглянутої машини. Жив він у просторій квартирі, обставленій без розкоші, але добротно. Кожна річ стояла на своєму місці: в кімнатах панував лад, нічого зайвого не було, лише найнеобхідніше.

Для онуки він приготував невелику кімнату з вікном у двір.

— Облаштовуйся. Тепер це і твій дім.

— Я постараюся не заважати тобі й не завдавати клопоту.

Григорій Андрійович подивився на неї з теплою, трохи сумною усмішкою.

— Який від тебе клопіт? Я стільки років живу тут зовсім сам. Тільки радий, що тепер поруч буде рідна людина.

Увечері вони довго пили чай. Дід розпитував про батьків і сільські новини, уважно слухав, кивав, іноді всміхався якимось спогадам. Коли Дарина поцікавилася, як він сам прожив ці роки на самоті, його відповіді стали коротшими.

— Ти весь цей час жив тут сам. Напевно, бувало сумно?

— По-різному бувало. Колись справ було багато, тепер відпочиваю й живу тихо.

— А що за справи?

Він витримав паузу й відвів розмову вбік.

— Працював, онучко. Давно це було. Краще розкажи, коли в тебе починаються заняття.

Дарина відчула: далі розпитувати йому неприємно. Вона заговорила про університет, про незнайомих однокурсників і власне хвилювання. Відповіді про дідове життя так і не отримала. Тоді їй і на думку не спало, що за цією стриманістю ховається минуле, яке скоро постане між нею та жорстокістю нового оточення…