Артем мріяв блиснути перед колишньою на зустрічі випускників

У суботу Артем, як завжди, раніше поїхав з офісу, щоб завезти батькам продукти. Це вже стало звичкою. Потім він поїхав до себе додому, щоб привести себе до ладу й приготуватися до зустрічі з однокласниками. Вийшовши з ванної, він підійшов до шафи, щоб вибрати одяг.

І тут його погляд упав на дорогий костюм, який він спеціально купив для урочистих випадків і вдягав лише один раз, коли їхню фірму запросили на благодійний бал. І виглядати там треба було не абияк, а як заможному джентльменові. Він одразу зрозумів, що вибере його, щоб показати їй, ким став.

Марина дивилася навсібіч, шукаючи очима Артема. Усі вже зібралися й навіть устигли трохи побалакати, але його все не було. Хоча вона чудово знала, що він теж прийде. Невдовзі вони сіли за стіл, навіть устигли трохи випити, аж раптом з’явився він.

Марина, побачивши його, аж заніміла. Це був гарний чоловік у страшенно дорогому костюмі, який так і волав: «Я багатий!» У неї навіть дух перехопило. І вона зрозуміла, що це її шанс. Якщо вона хоче вибратися зі злиднів, мусить за будь-яку ціну його повернути.

Вона пам’ятала, як він її любив, і що, будь він на місці Ярослава, не думав би довго, а відразу зробив би пропозицію. Вона радісно помахала йому рукою, але, як їй здалося, він навіть не звернув на це уваги.

Підійшовши до столу, за яким вони вже всі разом сиділи, Артем із усіма привітався, радісно підхоплюючи жарти друзів, які наливали йому штрафну та дорікали за запізнення. Марина крутилася на стільці, не знаючи, як привернути увагу.

Вони всі знову випили, і Артем сів поруч з Андрійком і якоюсь дівчиною, на яку Марина теж звернула увагу. Виглядала вона карколомно, а сукня на ній була просто бомба, що коштувала купу грошей. Але хоч як Марина намагалася згадати власницю цієї сукні, нічого не виходило.

Коли вона побачила, що Артем сів поруч із нею, її серце забилося дужче. Вона зрозуміла, що не можна втрачати ані секунди, інакше все пропало. Але поки що нічого вигадати не змогла. Вирішила почекати, доки всі підуть танцювати, і тоді вже свого шансу вона ні за що не проґавить.

Артем же нікого не бачив довкола. Він дивився лише в ці бездонні зелені очі, намагаючись згадати, кому вони належать. Адже він не міг не помічати їх раніше.

— Не напружуйся. Ти раніше взагалі не звертав на мене жодної уваги, як, власне, і всі в класі. Я ж для вас була ботанкою. Зі мною вам було нецікаво.

— Світлана?

— О, ти моє ім’я згадав. Похвально. Половина класу сьогодні була в шоці. Але я не в образі. Я все розуміла й сама не прагнула з кимось дружити, вважаючи, що це заважатиме навчанню. Мені було складно. Проблеми з житлом, батьки-п’яниці й таке інше. Я дала собі слово, що виб’юся в люди, чого б мені це не коштувало. От і вчилася як навіжена.

— Бачу, у тебе все вийшло. Виглядаєш на всі 100.

— Так, і я цим пишаюся.

Артем був приголомшений. Він ішов, щоб принизити одну, а зустрів ту, в яку закохався так, що в самого аж дух перехоплювало. Такого сюрпризу він не очікував. Того вечора він не відходив від Світлани й після того, як усі почали розходитися, запропонував провести її додому.

Світлана була не проти. До того ж її зацікавило те, чим займається Артем, і вона сказала, що хотіла б дізнатися про його бізнес докладніше, бо, цілком можливо, вони могли б співпрацювати, і це було б вигідно їм обом. Але Артемові було байдуже. Він був готовий кинути все до її ніг. Головне, щоб вона була поруч.