Усі намагалися відігнати вовка від труни, але він знову повертався — аж поки лікар не помітив важливу деталь

Біла весільна сукня мала стати для Оксани символом щасливого дня в її житті. Вона обожнювала це вбрання й уявляла, як побачить Назара і зрозуміє з його погляду, що все склалося саме так, як вони мріяли. Але тепер м’які складки тканини лежали довкола її нерухомого тіла, а замість радісних голосів у приміщенні лунали стримані схлипування. Оксана спочивала у відкритій труні, спокійна й прекрасна, ніби просто заснула перед урочистістю, яка, як тоді здавалося всім, уже ніколи не відбудеться.

Ті, хто зібрався, підходили попрощатися з дівчиною й не могли повірити, що замість весілля опинилися на похороні. Усі мали бачити, як Оксана йде до вівтаря, сяйлива й щаслива, а тепер ніхто не знаходив слів. Будь-яка спроба заговорити здавалася недоречною поруч із цією тишею. Люди насилу підводили очі на дівчину, бо біла сукня надто виразно нагадувала про день, який мав скластися зовсім інакше.

Найважче було Назарові. Він стояв біля труни й не відводив погляду від обличчя нареченої. Розум підказував йому, що того, що сталося, вже не змінити, але всередині все противилося цій думці. Надто живими залишалися спогади про її голос, усмішку й спільні мрії. Назарові здавалося неможливим, що людина, з якою він збирався розділити життя, тепер лежить перед ним і більше не розплющить очей. Він знову намагався переконати себе, що те, що сталося, реальне, але погляд незмінно повертався до Оксани, а свідомість відмовлялася вірити, що ця розлука остаточна.

Кожен погляд на весільну сукню завдавав Назарові фізичного болю. У його уяві це вбрання було пов’язане зі світлом і радістю, а не з нерухомістю відкритої труни. Він то стискав пальці, намагаючись опанувати себе, то безсило опускав руки, розуміючи, що жодне зусилля не поверне колишнього життя. Сльози виступали самі собою, і йому вже не хотілося їх приховувати.

Назар заздалегідь привів Грома, щоб вовк теж міг попрощатися з людиною, яка колись урятувала йому життя. Побачивши Оксану, звір раптом рвонувся до відкритої труни. Він не метався й не звертав уваги на людей. Уся його увага була прикута до дівчини. Одним сильним стрибком Гром заскочив у труну й опинився поруч із її нерухомим тілом. Залою прокотився переляканий зітх, але вовк не виявляв агресії. Він лише притулився до Оксани й завмер, ніби нарешті знайшов те, що шукав.

Назар обережно покликав його й попросив вийти. Вовк чув знайомий голос, ледь повів вухом, але залишився на місці. Ні м’які вмовляння, ні наполегливіші слова не змусили його відступити. У його позі не було розгубленості. Навпаки, Гром тримався так упевнено й уперто, ніби знав щось, недоступне людям, які були поруч…