Вона сіла на диван, мов господиня, аж поки з коридору не з’явилася деталь, що відразу змінила її тон

— Назаре, у мене зараз щелепа навпіл трісне. Перекажи мені сорок тисяч. Я їду в цілодобову стоматологію, на таксі. За знімком сказали: пульпіт і ще запалення, тягнути не можна, треба терміново розкривати.

Олеся стояла в передпокої, ніби її зупинили на півдорозі до втечі: одна нога вже в кросівку, друга боса, пальці стиснуті від болю. Ліва щока розпухла так, наче під шкірою перекочувалася тверда куля. Біль бив не лише в зуб — він глухо стукав у скроню, віддавав у шию, розповзався до ока, змушуючи частіше кліпати й дихати крізь зуби.

Назар лежав на дивані, витягнувшись на весь зріст, і дивився вечірню передачу. Пульт спочивав у нього на животі. Він повернув голову не одразу, ніби дружина попросила не про допомогу, а про те, щоб стишити звук.

— Олесю, ну які сорок тисяч у такий час? — протягнув він, скривившись. — Уже пізно. Випий знеболювальне, потерпи до ранку, а там підеш у звичайну міську клініку. Там приймуть без таких витрат. Навіщо одразу бігти туди, де з тебе здеруть купу грошей?

Кросівок випав із руки Олесі й глухо вдарився об підлогу. Вона секунду дивилася на нього, наче на чужу річ, потім підвела очі на чоловіка.

— Ти зараз серйозно? — голос вийшов хрипкий, нерівний. — Я від болю вже не розумію, де стіни. Яка клініка завтра? У нас на рахунку, куди ти відкладаєш гроші, майже півтора мільйона має лежати. Ми ж так домовлялися: живемо на мою зарплату, твою не чіпаємо, збираємо на перший внесок за квартиру. Решту потім додамо.

Назар почухав живіт під розтягнутою футболкою й раптом почав дивитися куди завгодно, тільки не на неї. Пальці його метушливо знайшли пульт, звук телевізора став гучнішим.

— Там нічого немає, — буркнув він.

— У сенсі — немає?

— Я мамі переказую. Усе. Вона зберігає.

Олеся навіть біль на мить перестала відчувати. Точніше, біль залишився, але пішов кудись углиб, поступаючись місцем крижаній недовірі.

— Ти віддаєш свою зарплату Раїсі Миронівні?

— А що такого? — Назар нарешті сів, але виглядав не винним, а роздратованим. — Мама вміє тримати гроші. У неї надійніше. На картці всяке буває: шахраї, збої, списання. А вона збирає для нас.

Півтора року. Півтора року шлюбу вони жили в квартирі, яку батьки Олесі залишили доньці, перебравшись у селище за містом. Півтора року вона платила за світло, воду, опалення, інтернет. Купувала продукти, побутову хімію, каву в зернах, яку Назар називав єдиною нормальною, замовляла йому м’ясо, бо «після роботи хочеться людської їжі». Коли він порвав куртку, вона купила нову. Коли треба було обслуговувати машину, якою він їздив на роботу, вона знову діставала свою картку. І весь цей час Олеся вірила, що терпить незручності заради їхнього спільного майбутнього.

Тепер це майбутнє раптом опинилося в кишені його матері…